Історія України

 

 

 

результаті, якщо в 1959 р. 93,5 % українців за національністю називають рідною мовою українську, то в 1979 р. цей показник зменшився до 89,1%. Найбільше русифікованих українців зосереджувалося в південно-східних регіонах республіки. В Україні існували такі  соціокультурні  й політичні умови, за яких національна меншість фактично асимілювала більшість.

Етнодемогpафічні зміни в республіці віддзеркалювали наростання кризових явищ у житті нації як такої, занепаду національної ідентичності, розмивання і декультуризацiї  українського етносу.  Відведена українцям у Радянському Союзі роль «молодшого брата» була спрямована на перетворення українця на  «блідну тінь»  росіянина. Постійні  кампанії  боротьби  проти

«пережитків капіталізму в свідомості людей», «носіїв буржуазно- націоналістичної ідеології», «низькопоклонства перед Заходом», «космополітизму» тощо дуже слабко маскували державний шовінізм. Йшлося, по суті, про ідеологiчний прес, що мав перекрити канали формування національної самосвідомості, підтримувати в суспільстві атмосферу страху, нервозності, цькування всього, що не вписувалося у рамки узаконеного стандарту.

 

 

Формування етнографічних груп українців.

Етнографічні групи виникали у зв’язку з особливостями етнічної історії  конкретних  народів,  довготривалою  ізоляцією  населення  тих  чи інших народів природними перепонами або політичними кордонами, культурно-побутовими взаємовпливами з сусідніми народами тощо. В етнографічні  групи могли перетворюватися  субетноси  – проміжні  між етносом та локальною його групою спільності.

На появі етнографічних груп українців позначилося, безсумнівно, перебування  їх  на  тих  чи  інших  етапах  історії  у  складі  різних  держав (Литви, Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), розлогість їх етнічної території і наявність на ній таких природних перепон, як великі ріки, гірські хребти (Карпати), отже, природні чинники і напрямки господарства в тих чи інших районах залежно від цих чинників. До найбільш значних і найбільш досліджених локальних груп українців належать бойки, гуцули, лемки, а також литвини і поліщуки.

Слід зазначити, що терміни «бойки», «гуцули», «лемки» не були в минулому самоназвами для вказаних груп карпатського населення і сприймалися ними як дещо образливі. Всі вони називали себе здавна «русинами», а з ХІХ ст. поряд з цією самоназвою і «українцями». «який я бойко, я такий же русин, як і ти» – зазначав з цього приводу І. Франко. Але з початком ХХ ст. ставлення бойків, гуцулів, лемків до своїх прізвиськ почало змінюватись. У

 

 

 

конкретних умовах соціально-економічного, політичного й національного розвитку, етнокультурних взаємостосунків із сусідніми народами, під впливом певних, нерідко зацікавлених політичних сил в особі офіційної влади, громадських рухів та угруповань, а також і в зв'язку з розвитком освіти, народознавчих досліджень терміни ці ставали все більше вживаними в суспільній практиці, офіційних документах, національному русі краю.

Місцеві, локальні групи всередині етносів – явище характерне і найбільше для середньовіччя. Надалі культурно-побутові особливості ставали менш виразними. Тож спроби з боку деяких політичних кіл усіляко вип’ячувати, перебільшувати, культурно-побутову специфіку етнографічних груп, видавати ці групи за окремі самостійні етноси, протиставляти їх одна одній, а також українцям в цілому з наукової точки зору позбавлені будь-яких підстав.

Ведучи мову про складання регіональної своєрідності культури, слід зазначити, що процес історико-етнографічного районування різко посилився у зв’язку з колонізацією окремих частин України сусідніми державами в ХV-ХХ ст. Територіальне роз’єднання українських земель стримувало процес етнокультурної консолідації українського народу, одночасно формуючи регіональні риси його культури. Адже кожна держава, котра заволодівала частиною України, відрізнялася своєрідністю політичного устрою, соціально- економічного розвитку, національного складу, релігії. Це відображалося на локалізації етнотериторіальних спільнот, закономірність формування яких така, що, чим більше етноізоляційних бар’єрів і чим довше вони зберігаються, тим чіткіше виявляються етнокультурні ареали, тим значніше виявляються відмінності в традиційно-побутовій культурі населення, що проживало в межах цих ареалів.

З часом створився таксономічний (різнорівневий) ряд регіональних одиниць – великі історико-етнографічні регіони, в які входили більш дрібні

«землі». Ті ж землі, кордони яких в цілому не порушувались колонізацією в межах однієї держави, склали окремий тип регіональних утворень – щось середнє між історико-етнографічним регіоном та історичною зоною «землею».

Особлива роль в етнічній  історії  українців належить  Середньому Подніпров’ю, з яким пов’язане зародження українського народу, його консолідація та формування державності. Саме тут сформувалася «Руська земля» у вузькому значенні цього терміну (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина). На півдні цього регіону в середньовічні часи сформувалася самостійна  земля

«Надпорожжя»,  яка  стала  родоначальницею Запорозької Січі – однієї з історичних зон Середнього Подніпров’я і етнічного ядра козацтва. Воно як етносоціальне явище виникло задовго до того, як отримало свою назву.

 

 

 

Східні й південні землі України були освоєні українцями відносно недавно, в ХVІІ-ХVІІІ ст., в результаті колонізації таких вільних територій, як Дике поле, Гуляйполе та інших, після впертої боротьби з кримськими татарами й турками, котру вели Росія і Україна. Всі новоосвоєні східнослов'янські землі мають загальну етнографічну основу, а значна частина їх об'єднується дослідниками в один регіон.

Наприклад, все Причорномор'я, Приазов'я, Подунав’я і Донщина зводяться в Південний історико-етнографічний регіон – Південь України, хоча таке об’єднання не вповні правомірне, позаяк значні частини цього регіону відрізняються і історією, і складом населення, і