Історія України

Етнічна територія українців розширювалася і за рахунок розселення на східних і південно-східних вільних землях, котрі теж звільнилися від татарських набігів. Це Слобожанщина (Харківська й суміжні області), що була освоєна в середині ХVІІ ст. переважно переселенцями з Дніпровського Правобережжя, а також Донщина (Донецька й Луганська області), що інтенсивно заселялась в ХVІІІ-ХІХ ст. вихідцями з України та Росії. Пізніше Донбас, з освоєнням тут вугільних родовищ, інтенсивно заселявся російськими мігрантами.

 

 

2.3. Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу

 

 

Теорії походження українського етносу.

Питання про походження і формування українського етносу представлено багатьма концепціями та теоріями. Серед різноманітних теоретичних конструкцій можна виділити два підходи: автохтонний і міграційний. Прихильники першого відштовхувалися від тези, що після появи   первісної   людини   на   території   України   вона   вже   ніколи   не залишалася  обезлюдненню,  тому  саме  ці  автохтони  становили  головну

«етногенетичну підоснову», в яку вкраплювалися всі пізніші іншоелементи.

Прихильники міграціонізму доводили, що постійні потужні переселенські хвилі по території України були настільки всеохоплюючими й мали такі глибокі наслідки, що докорінно змінювали етнічну ситуацію, спричиняючи виникнення щоразу якісно нових поліетнічних спільностей. Так, згідно з норманською  теорією  варяги  відіграли  вирішальну  роль  не  тільки  у

 

 

 

соціально-політичному (утворення Давньоруської держави), а й в етнічному процесі – формуванні східних слов’ян, набувають поширення ідеї скандинавського походження етноніма «Русь», який дав назву етнічній спільноті стародавніх східних слов’ян, землі літописних полян – Рось, Росава та ін.

Дослідженню і вивченню цих процесів присвячена фундаментальна праця М. Грушевського «Історія  України-Руси».  На основі археологічних та писемних джерел вчений засвідчив, що давнє населення території України не було етнічно і культурно однорідним протягом тисячоліть. Міграції певних груп населення були звичайним явищем, але вони ніколи не призводили до повної заміни або зміни населення. Завжди значна його частина продовжувала стабільно проживати на своїх предковічних землях. Це стосувалося в основному землеробського етносу на території лісостепу України.

Автохтонна концепція спирається на теорію культурно-історичної безперервності розвитку етносів, коріння яких шукають у первіснообщинному   ладі.   До   «нашої   історії»   включається   все,   що   з палеоліту знайдено на сучасній території розселення українців. Історія українського народу уявляється як просте продовження історії тих народів і культур,  які  колись  жили  на  території  України.  Прихильниками автохтонного  підходу  до  проблеми  походження  українського  етносу  є В. Хвойка, М. Брайчевський, Г. Василенко, Б. Рибаков.

Відгалуженням автохтонної теорії вважається Трипільсько-арійська концепція.     Канадсько-український    дослідник-археолог    Я. Пастернак наприкінці  ХІХ  ст.  етногенетичні  витоки  українців  вбачав  у наддніпрянських племенах часів трипільської культури; далі вони еволюціонували в одне з скіфських племен, потім – в антську культуру, і нарешті  –  в  Київську  Русь.  Вони  еволюціонували  в  спільноту  часів Київської Русі, пройшовши декілька етапів і ґрунтуючись на ідеї самобутності українців, які нібито не мали нічого спільного зі слов’янами.

У сучасних умовах ця теорія активно відроджується і має все більше прихильників  як  серед  вітчизняних,  так  і  серед  зарубіжних  дослідників даної   проблеми.   У   1990-х   роках   об’єктом   гострої   критики   з   боку українських учених став роман-есе Ю. Канигіна «Путь  ариев» (К., 1995). Перенісши   арійські   міфи   на   давню   Україну-Праукраїну,   автор   хотів довести, що людство саме з української території отримало санскрит, писемність, землеробську культуру та інші здобутки цивілізації. На цій основі проводиться ідея духовної вищості аріїв-орачів, які вважаються прямими пращурами українців.

 

 

 

Ранньослов’янська  концепція багатьма вченими визнається найбільш прийнятною. Питання про витоки українців пов’язується з проблемою походження слов’ян, тим більше, що прабатьківщина останніх частково збігається з ядром українських етнічних територій (Київщина, Волинь, Прикарпаття, Поділля). Поряд з територіальним аспектом важливим аргументом  на її користь  є фактор  часу. Український етнос  як частина слов’янського світу з’явився не раніше V ст. Саме з середини І тис. можна простежити безперервність етноісторичних процесів на українських землях.

На основі писемних джерел М. Грушевський висунув припущення, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, відомий візантійським авторам VІ ст. під іменем антів. Відповідно до цієї концепції найдавнішою етнічною назвою українців були «русини» (руси,  русичи,  в  латинській  трансформації  –  rutheni),  яка  в  Х-ХІІ ст. стосувалася  тільки  українців,  а  згодом  поширилася  на  інших  східних слов’ян – росіян і білорусів. Однак північно-східна група прийняла лише прикметникову назву – «русские» (у первинному значенні – підлеглі Русі).

У світлі сучасних археологічних досліджень його гіпотеза дещо уточнена й розширена В. Бараном. Відомий сучасний археолог-дослідник давньої  історії  слов’ян  доводить,  що  предків  українців  слід  шукати  не тільки в пеньківських старожитностях Подніпров’я, залишених антами, а й у празько-корчацьких на території Верхнього Подніпров’я і Волині, де відкриті численні поселення склавинів.

Сучасний етнограф і історик Л. Залізняк зазначає, що корені українського етносу  виникли на  Волині, в Прикарпатті,  Київському Придніпров’ї. Етногенез слов’янства являв собою процес відокремлення слов’янських народів від праукраїнської етнокультурної спільноти. Разом з тим,  Л. Залізняк визнає, що в культурі  українців є також  ірно-аланські й тюркські (хозарсько-болгарські) елементи.