Історія України

Українство  здавна  вважало  центром  реалізації  національного  духу саме державу, якої було позбавлене на сотні років, державу як гаранта внутрішньої  злагоди,  зовнішньої  незалежності.  Ще  у  ХІХ  ст.  Й. Гердер висловив пророче припущення: «…є всі підстави вірити, що Україна стане новою Елладою. Її м’який, щедрий клімат, багата природа, обдарованість та музикальність народу, історія, трaгiчна і героїчна, дають підстави вважати, що з розрізнених частин зароджується велика нація».

Зрештою, на початку ХХ ст., сама політика стимулювала формування національної ідеї, що могла об'єднати демократичні сили під гаслом утворення самостійної України.

На початку ХХ ст. набрав сили український національний рух. Соціальні  перевороти  небачених  масштабів  прискорила  Перша  світова війна. Особливо трагічні її наслідки для України були зумовлені тим, що Росія і Aвcтро-Угоpщинa опинилися у ворожих воюючих блоках, і українці по обидва боки фронтів змушені були стріляти один в одного. Результати

 

 

 

війни   для   обох   імперій   виявилися   катастрофічними.   Першою   впала

Російська імперія, відкривши смугу майже цілковитого безвладдя в країні.

Україна у тяжкий період випробувань здійснила кілька спроб утвердити самостійну українську державність. Втім революційна хвиля не принесла Укpaїні політичного визволення. Ії становище навіть погіршало, оскільки замість двох її землі виявилися зрештою поділеними між чотирма державами.

Більшовикам вдалося відновити – хоч і за федеративним фасадом – державну єдність колишньої Російської імперії. З побудовою федерації практично було використано ту політико-правову ієрархію етносів і національних територій, що склалася ще у дожовтневий час. Але у своїй національній політиці більшовики були змушені йти на певні компроміси, рахуватися з виразно виявленими намірами народу щодо творення власної державності і національно-культурного розвитку. Значних корективів зазнала їхня мовна і кадрова політика, насамперед у напрямі «коренізації» апарату управління, сфери освіти й інформації. Ці зміни вписувалися у контекст реформістських заходів, зв'язаних з переходом до НЕПу і сприймалися у суспільстві  як  часткова  реалізація  нездійснених  у  час  революції національних прагнень.

Втім ідеологічний монополізм, нетерпимість до інакомислення, невисокий рівень політичної культури в суспільстві швидко перекрили кисень для «політики українізації». Ентузіасти нового курсу були оголошені

«буржуазними націоналістами» і майже усі знищені. Черговий експеримент закінчився новими русифікаційними заходами, гоніннями на українську культуру, різким звуженням ареалу застосування української мови.

Не набагато кращим було становище українців і на цій частині української етнічної території, яка в ході післявоєнного врегулювання була поділена між трьома державами – Польщею, Румунією, Чехословаччиною. Статус Галичини й Волині, які опинилися знов у складі Польщі, наближався до окупаційного. Законом 1924 р. було заборонено користуватися українською мовою в урядових установах. Українські території оголошувалися Східною Малопольщею, східними кресами – навіть самі поняття «українець», «український» витіснялися з ужитку. У відповідь на спроби радикально настроєних націоналістів боротися проти антиукраїнського режиму шляхом терору польський уряд запровадив політику умиротворення (пацифікації), яка вилилася у масові арешти, руйну- вання осередків національного життя, скасування самоврядування у селах.

Значно більш толерантним до українства виявився уряд Чехословаччини. Не випадково ця країна стала у міжвоєнні роки центром української еміграції. Переведення у Прагу з Відня Українського вільного університету, створення

 

 

 

Української Господарської академії у Подебрадах, Українського педагогічного та Українського соціологічного інститутів у Празі значно просунули вперед справу  наукового  осмислення  понять  «держава»,  «суспільство»,  «нація»,

«етнополітика», як і тих змін, які принесла в життя українців доба революцій. «Від революції і спричинених нею змін, – говорилося в проекті Інституту громадознавства, підготовленому М. Шаповалом, – починається Нова Україна, котра в сучасному своєму стані є ще й Невідома Україна, вивчення якої є необхідним для кожної громадської людини».

Але шлях до нової України на той час був ще не близьким. В УСРР осмислення національної ідеї відбувалося в руслі тісно зв'язаного з українізаційними процесами «українського відродження», яке дослідниками з діаспори влучно було названо «розстріляним». Найбільш прямий шлях подолання комплексу меншовартості, провінціалізму української культури

«націонал-комуністи» вбачали в дистанціюванні від Москви, у зверненні до європейського досвіду.

Реакція офіційної Москви була такою, якою і мала бути в суспільстві,

що твердо ставало на шлях тоталітаризму: штучний голод в Україні 1932-

1933 рр., що забрав понад 8 млн. людей, шалений терор проти української інтелігенції і свідомого селянства, депортації за національною ознакою.

Таким чином, на відміну від ряду народів Східної Європи, яким після Першої світової  війни вдалося реaлiзувати  своє право на самовизначення шляхом створення  власної державності,  Україні  довелося змиритися  з черговим розшматуванням  своїх земель. На думку засновника української політичної географії С. Рудницького, пізніше радянського академіка, який загинув у лабетах ГУЛАГу, це був акт величезної історичної несправедливості.

«Страшний суд історії, – писав він, ніколи не схвалить рішення, яке сорока- мільйонний народ шматує при живому тілі на кусні, і його (на жаль!) таку велику і багату батьківщину розпайовує, наче стрілець добичу поміж сусідів».

Отже, етнонаціональні спільноти на певному щаблі одного розвою самоідентифікують себе як націю, визначають свої національні пріоритети, формують свою національну