Історія України

У прагненні заперечити право українців на спадок Київської Русі російський історик М. Погодін доводив, що не тільки династія Рюриковичів, а взагалі все населення Київської землі після монгольської навали переселилося до Росії; а на їх місце згодом прийшли галичани. Цю відверто божевільну концепцію і тепер підтримує дехто з російських «патріотів».

У цілому ж в свідомості росіян і тепер панує ідея про те, що саме Московська Русь є прямою правонаступницею Київської Русі, а українсь- кий етнос – це наслідок загарбання «исконных русских земель» Литвою і Польщею, яке призвело до деформації  і культурного  збочення. Власне, в російських історичних  творах  Україна взагалі – це збочення, яке треба виправити. Насправді ж саме російська культура виділилися як самобутня гілка  східних слов’ян і  набула азіатських  рис  під  впливом татарської культури Золотої Орди. А суспільство Литовської держави безпосередньо успадкувало культурні та політичні традиції Київської Русі.

Подібними перекрученнями сповнена і вся подальша російська версія історії України. Зокрема, там не згадують, що так звані «польські інтервенти» початку XVII ст. насправді були переважно українськими козаками. Повністю замовчують пряму зраду росіянами України у 1656 р., натомість вперто іменують «зрадниками» гетьманів І. Виговського та І. Мазепу, замовчують вирішальний внесок українців у перемоги Росії під час Російсько-турецьких війн XVIII ст., не згадують про антиукраїнські заходи царських урядів ХІХ ст. Росіяни особливо старанно уникають згадок про український етнічний характер таких територій у складі сучасної Росії, як Кубань, Острогожчина та Стародуб’я. Сповнене міфів російське бачення Другої світової війни. Нарешті, найбільш ганебний крок сучасної Росії: офіційне заперечення нею факту голодомору 1932-1933 рр. – найжахливішого акту геноциду ХХ ст.

При всіх разючих недоліках історіографії сусідніх з Україною народів слід все таки підкреслити надзвичайну важливість діалогу з ними. До речі, історія України ніколи не була виключно історією українців: тут жили також інші народи, вплив яких на політичний, економічний і культурний розвиток України  був  дуже  значним.  Ми  не  зрозуміємо  повною мірою  феномен Г. Сковороди, якщо не порівняємо його з рухом євреїв-хасидів, що виник у той самий час на території України. Ми не зрозуміємо українських сектантських рухів ХІХ ст. без врахування впливу німецьких колоністів.

 

Ми не зрозуміємо перше українське відродження у Харкові без впливу польських романтиків тощо. Абсолютно очевидно, що дуже значна частина сучасної культури України розвивається російською мовою і етнічними росіянами. Отже, історія України – це історія всіх народів України.

У інших країнах, зокрема на Заході історії України приділяють набагато більше уваги. Так, у багатьох провідних університетах працюють потужні українознавчі центри. Але таке положення склалось лише в останні роки. До того історія України привертала увагу незначної кількості фахівців, здебільшого українців за походженням. Наприклад, в Україні набула великої популярності «Історія України» відомого канадського історика українського походження О. Субтельного. Проте і ця праця містить типові недоліки західних праць з історії України. Зокрема, там стверджується, що могутній рух капіталістичної  модернізації другої половини ХІХ - початку ХХ ст. обходив українців, які залишалися виключно селянською нацією. Стосовно Східної України це абсолютно не відповідає дійсності: ми тут бачимо потужну українську буржуазію. Так само і серед таких верств робітничого класу України, як залізничники та телеграфісти, абсолютно переважали українці, що доводить їхня активна участь у створенні Центральної Ради у 1917 р. Взагалі для «діаспорних» істориків, зважаючи на їх походження, характерна надто гіпертрофована увага до подій у Західній  Україні,  переважно   в  Галичині.  Натомість   дуже   стисло   і неточно  висвітлюється історія Східної і Південної України. Часто  вони взагалі не розрізняють росіян і російськомовних українців, що є далеко не одне і те  ж.  Адже  такі  провідні постаті  історії  України ХХ ст.,  як П. Скоропадський, Н. Махно або Л. Кучма, були цілком російськомовними.

Найсучасніша світова історіографія України поступово виправляє помилки попередніх часів. Тепер Україну вже не плутають з Росією. Проте і зараз можна зустріти прикрі фактичні й методичні помилки. Наприклад, Київську  Русь  все  ще  іноді  називають  «Росією»,  а  Південь  України  –

«Півднем Росії». Згадують і про «особливий антисемітизм» українців, проте, навпаки, майже не згадують про такий важливий феномен, як махновський рух тощо. Але в цілому історія України поступово набуває гідного її значення як історія одної з найбільших країн Європи.

 

 

1. Що таке історичні джерела?
2. Назвіть основні різновиди усних, письмових і речових джерел.
3. Назвіть основні різновиди зображальних джерел.
4. Які допоміжні історичні дисципліни Ви знаєте?
5. Які  саме  природничі  дисципліни  мають  значення  для  дослідження історії?
6. У  чому  сутність  сучасного  етапу  розвитку  української  історичної науки?
7. Який історик першим написав про Україну?
8. У чому цінність «ворожого» погляду на Україну?
9. Вкажіть на  основні  перекручення історії України  з боку російських істориків.

 

Антропологія – наука про людину. В нашій традиції антропологією називають науку про фізичну, біологічну природу і будову людини. У країнах Заходу антропологією часто називають комплексну науку про людину,