Історія України

Проте цей процес йшов і йде дуже непросто. Не випадково Україна визнала голодомор 1932-1933 рр. актом геноциду лише в 2006 р., після

«Помаранчевої    революції».   Процес   звільнення   історії   від   міфів   не

закінчився й сьогодні. Наприклад, тільки в 2006 р. з’явилася наукова праця А. Скоробогатова   «Харків  у  часи   німецької   окупації»,   заснована  на реальних архівних документах. Взагалі історія Другої світової війни – чи не найбільш спірна тема сучасної історії України.

У цілому новий етап розвитку історичної науки відрізняється багатоманітністю думок. У деяких випадках виникають альтернативні концепції  історії  України,  часом  з  містичним  присмаком,  як  у  книзі Ю. Канигіна «Шлях аріїв», або відверто епатажні, антинаукові як у книгах О. Бузини «Вурдалак Шевченко» та ін. Але все це – прояви низького рівня наукової культури в умовах тої свободи думок, яка повинна існувати в нормальному цивілізованому суспільстві.

 

 

Писати про історію України почали ще античні історики. Проте крім Геродота ніхто з них не приділив населенню на території сучасної України скільки-небудь значної уваги. Більш-менш докладно писали про античні міста Північного Причорномор’я, зокрема про Боспорське царство в Криму. Про скіфів та сарматів (крім Геродота) згадували лише зрідка, а про давніх слов’ян не знали зовсім. Наприклад, знаменитий римський географ Страбон підкреслював, що римляни нічого не знають про народи, які живуть на схід від річки Ельба (Германії) і на північ від пониззя Дніпра (Борисфена), а також далі на схід і північ.

Перша дуже коротка згадка про слов’ян (венедів) з’являється у римського історика ІІ ст. н. е. Корнелія Тацита, а більш докладні розповіді про слов’ян латинською й грецькою мовами відомі лише з VI ст. н. е., коли столицею Східної Римської (Ромейської, Візантійської) православної імперії з переважно грецьким населенням замість Риму вже давно був Константинополь. Це праці готського історика Йордана і знаменитого візантійського історика Прокопія Кесарійського. Пов’язане таке загострення інтересу до слов’ян з простою причиною: в цей час вони починають жорстоку боротьбу проти Ромейської імперії, зокрема поступово завойовують значну частину Балканського півострова й загрожують самій столиці імперії. Разом з тим їх іноді застосовують проти інших варварів. Цікаво, що ромейські (візантійські) історики часто плутали слов’ян з сусідніми народами, називаючи їх то скіфами, то готами, то навіть гунами або аварами.

Отже,   з   того   часу   і   майже   до   сьогодення   іноземні   історики описували населення України і перш за все українців найчастіше або як грізних ворогів, проти яких довелося боротися, або як країну, через яку довелося подорожувати. «Торгово-мандрівний» погляд – це погляд ззовні, коли звертали увагу на якісь екзотичні для даного мандрівника риси культури, часто їх перебільшуючи або неправильно зрозумівши. Як не дивно, «ворожий» погляд бував більш об’єктивним, хоча й теж упередженим. Так, чи не найцікавіший опис України і запорізьких козаків у першій половині XVII ст. залишив французький інженер Г. де Боплан, який взагалі-то займався будівництвом фортеці Кодак (сучасний Дніпропетровськ), призначеної саме для підкорення запорожців.

У ХІХ ст. на фоні загальноєвропейського розвитку історичної науки і загальноєвропейського ж зростання націоналізму в сусідніх з Україною народів виникають виразно антиукраїнські історичні міфи.

 

Так, слід згадати румунський міф про так звану «Трансністрію» – територію між Дністром, Південним Бугом і Чорним морем, яку нібито заселили румуни з Молдавії, які потім чомусь забули рідну мову. Ще більше настирливо подібний міф румунські історики розповсюджують про Північну Буковину і особливо про Дунайську землю, де східнослов’янське населення безперервно проживає з часів Київської Русі. Дійшло до того, що коли ці землі після Першої світової війни опинилися під владою Румунії, українців там офіційно називали «румунами, які забули рідну мову». В Угорщині досі є історики, які вперто доводять, що населення Закарпаття не є українцями, а окремою нацією «русинів», що, звичайно, мають об’єднатися з «матір’ю- Угорщиною».

Широко розповсюджений міф єврейських істориків про нібито особливий антисемітизм українців. Так, у шкільних підручниках Ізраїлю і досі розповідають про те, що українці при Б. Хмельницькому у 1648 р. нібито вирізали «понад 100 тисяч євреїв», там Хмельницького взагалі ставлять на один рівень з Гітлером. Різанина справді була, але за польським переписом на 1647 р. в українських землях жило всього 32 тис. євреїв, і до того ж більша їх частина врятувалася втечею. При цьому повністю замовчуються причини такого негативного ставлення до євреїв – їх ключова роль у закріпаченні українського селянства. Замовчується також той факт, що головними організаторами кривавих єврейських погромів на території України у 1918-1920 рр. були російські білогвардійці, а зовсім не українці. Отже, там вихваляють євреїв – радянських агентів, які не просто вбили у 1926 р. в Парижі Симона Петлюру, а й ще спромоглися організувати галасливу кампанію викриття «українських звірств», внаслідок якої французький суд присяжних  виправдав  вбивцю.  Натомість  у  ізраїльських  підручниках важко знайти бодай якусь згадку про чисельну перевагу євреїв у 1918-

1938 рр.  у  керівництві  Комуністичної  партії  України  і  в  радянських каральних органах на території України.

Багато історичних міфів створено істориками сусідньої Польщі, якій

довгий час