Історія України

Окреме історичне значення має ономастика – наука про власні назви й імена. Серед таких назв найбільш важлива для істориків топоніміка – наука про географічні назви. Географічні назви самі по собі можуть бути дуже цінним історичним джерелом. Деякі з них своїм походженням сягають у сиву давнину, їх вік може складати понад п’ять тисяч років. Особливо це стосується деяких гідронімів – назв українських річок. Отже, різноманітні словники української та інших мов, зокрема етимологічні, порівняльні та топонімічні є важливим історичним джерелом.

Таким чином, історики мають у своєму розпорядженні досить різноманітні й змістовні історичні джерела. Проте ці джерела є надто нерівноцінними. Серед них іноді зустрічаються явні підробки. Набагато частіше джерело є справжнім, але містить неправдиву або тенденційну інформацію. Часто буває, що різні історичні джерела суперечать одне одному. Але історики навчилися з цим розбиратися. У принципі робота історика схожа з роботою слідчого. Недарма кажуть про «суд історії». Методи дослідження і узгодження між собою різних історичних джерел вивчає окрема допоміжна історична дисципліна – джерелознавство.

Про події далекого минулого ми часто маємо надто мало інформації. Про багато з них не залишилося жодних історичних джерел, отже, ми, скоріш за все, вже ніколи не дізнаємося про них. Але про події останніх століть ми часто маємо занадто багато інформації. У такій ситуації завданням істориків є найбільш правильний і об’єктивний відбір і аналіз історичних джерел. Історики – живі люди, отже, вони завжди є так чи інакше упередженими. Одні джерела привертають їх увагу, інші – ні. Адже минуле здатне відповісти лише на ті запитання, які йому задають дослідники.

Отже, різні історики використовують різні методи історичного дослідження. Тобто вони залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення  тих  самих  історичних  джерел  і  по-різному  оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел. Тому погляди істориків щодо історії України змінювалися з часом і сьогодні теж не є однаковими в різних істориків. Дослідженням історії самого дослідження історії України займається спеціальна її галузь – історіографія України.

 

 

Найдавніші пам’ятки української історичної думки – давньоруські літописи. Регулярне літописання почалося в Києві у Х ст. А вже на початку ХІІ ст.  монах-літописець  Нестор  (або,  можливо,  ігумен  Видубицького монастиря  у  Києві  Сильвестр)  додав  до  цього  літопису  передмову  –

«Повість минулих літ», у якій він виклав історію русів, починаючи від біблійного створення світу. Тобто це був перший власне історичний твір, при тому його автор у ряді випадків наводить різні версії і свою їх критику. З того часу літописи протягом декілька століть залишалися єдиною формою історичної  думки.  Їх  завжди  писали  на  замовлення  князів,  здебільшого монахи, іноді – бояри. Центрами літописання були, мабуть, всі значні міста Русі, а до нас дійшла лише «Повість минулих літ» з раннім київським літописом, та її продовження з Галича та Волині (а також з Новгороду та Суздальської землі). Правда, відома також книга ймовірно Х ст., тобто язичницької доби на кількох дерев’яних дошках (ці дошки не збереглися). Це – так звана Велесова книга, знайдена у 1919 р. в селищі Великий Бурлук на Харківщині. Проте більшість вчених не вірить у її справжність, вважаючи підробкою.

У XIV - XVI ст. традиції давньоруського літописання продовжилися у Великому князівстві Литовському й Польщі. Зокрема, відомі літописи з Волині, Львова, Києва і з Білорусії. За загальною побудовою вони подібні до давньоруських: літописців цікавили головні політичні події, іноді – життя того монастиря або міста, де жив літописець, або якісь найбільші природні катаклізми. Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 рр. на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.

УКиєво-Могилянськійакадеміїв1674р.бувнадрукований

«Синопсис» – перший підручник з історії України і сусідніх народів.

Особливе значення серед літописів 2-ї пол. XVII - поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва –

«козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші  козацькі  літописи  –  Самовидця  (про  події  1648-1702 рр., вірогідний автор – Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710 р., про події від виникнення козацтва до 1709 р.) і Самійла Величка (1720 р., про події в Україні 1648-1700 рр.). У всіх цих літописах не тільки докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр., а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, наводяться факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні й приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У