Історія України

Виходячи з даної концепції, цей автор досить відкрито демонструє свою заангажованість певним політичним силам Росії стосовно розуміння сутності й перспектив російсько-українських відносин. «Самий лише факт, – зауважує він, наприклад, – поділу політичної карти світу на два табори робить відмову від Москви автоматичним кроком у бік атлантизму». При цьому під розколом світу на два табори О. Дугін має на увазі боротьбу так званих

«Суші і Моря» – «телурократії і таласократії». Табір «Моря», на його думку, втілює в собі «ринкову цивілізацію». Це – шлях Заходу, шлях технологічного розвитку, індивідуалізму, лібералізму. Головне для нього – прогрес у матеріальній сфері. Цивілізація «Моря» дістала останнім часом назву «атлантизму», оскільки її оплот змістився у бік Атлантичного океану (США), і сучасний Північноатлантичний альянс (НАТО) є стратегічним виявом цієї цивілізаційної моделі.

 

 

 

Така модель є чужою світу «Суші», де, на думку автора, домінують висока духовність, моральність, колективність. Думається, що подібна трактова О. Дугіним існуючих цивілізаційних відмінностей спирається не стільки на науково обґрунтований аналіз, скільки на пропагуючу ним ідеологію російського імперського націоналізму, яка спрямована на пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Відповідно до цього, наголошує дослідник, «одне тільки існування

«суверенної України» вже є кроком у напрямі атлантизму. Але не український народ несе за це відповідальність, а підривні елементи та інородницькі  групи,  які  не  зацікавлені  в  загальній  євразійській  долі,  а також  геополітичні  агенти  впливу  Заходу,  що  вийшли  на  стратегічні позиції як в Україні, так і в самій Росії».

Роз'єднаність двох держав – Росії і України, на його думку, вигідна лише атлантистам, ворогам російського ідеалу. У стосунках між Москвою і Києвом має бути встановлений строгий пріоритет – «тільки спільна євразійська континентальна держава, тільки об'єднуюча універсальна московська ідея».

З цих же позицій оцінює російський геополітик і Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. На його думку, цей документ має як позитивні, так і негативні сторони, оскільки, з одного боку, він згадує про союзницькі, стратегічні відносини, а з іншого – юридично фіксує той факт, що Росія відмовляється від територіальних претензій щодо України. І якщо стратегічне партнерство Росії і України не приведе до ширших інтеграційних процесів, якщо Україна в подальшому не стане частиною євразійської континентальної конструкції, а залишиться регіональною державою, то даний договір виявиться актом, за яким Москва здає свої позиції щодо

«санітарного кордону» державі, за об'єктивними причинами змушеній (якщо вона залишиться самостійною) рано чи пізно стати плацдармом для НАТО, тобто для головного геополітичного супротивника Росії.

Ми не випадково детально  розглянули відповідні погляди О. Дугіна, оскільки в них у концентрованому вигляді викладені погляди певних політичних кіл Росії стосовно незалежності України і бачення варіантів її співробітництва  з Росією. Звісно, такі  підходи аж ніяк не відповідають інтересам  ані українського, ані російського народів. Щоправда, з іншого боку, і в Україні є окремі політики, які всупереч об'єктивним вимогам виступають проти налагодження партнерських відносин з Росією, схильні бачити в ній тільки споконвічного ворога України і поклали в основу своєї діяльності гасло «Геть від Москви!»

 

 

 

Цілісний аналіз усього комплексу взаємовідносин України і Росії свідчить, що відкрита конфронтація між ними навряд чи матиме місце, проте час від часу приховане протистояння може загострюватися. Остання обставина пов'язана насамперед з певними розходженнями в основних зовнішньополітичних цілях і завданнях України і Росії. Теоретичною основою геостратегії сучасної Росії є доктрина «багатополюсного світу». Розуміючи під «полюсами» інтеграційні угруповання держав, Росія вважає країни СНД зоною свого пріоритетного політичного впливу, під який, звісно, підпадає і Україна. Намагання Росії утримувати,  а в подальшому посилювати  контроль  за ситуацією  в межах  пострадянського  простору не збігається зі стратегічними інтересами України, яка обрала шлях інтеграції до євроатлантичної спільноти.

Відповідно, є досить значні розходження між нашими країнами й у питанні про характер взаємовідносин з ЄС. Росія веде свою гру на європейському полі, намагаючись створити достатньо надійну опору для реалізації своїх геостратегічних задумів і використовуючи для цього той очевидний факт, що для провідних європейських країн Росія є стратегічним партнером, якого, до того ж, можна використовувати у боротьбі за зменшення впливу США в Європі. Метою європейської політики Росії як держави, що прагне стати самостійним центром сили, є співробітництво з Європою як іншим центром геополітичного впливу, в той час як «стратегічна мета України в європейському інтеграційному процесі означає, по суті, прагнення зменшити тиск Росії у пострадянському просторі. Цим визначається найглибша, – на думку С. Пирожкова, – суперечність в українсько-російських відносинах щодо розвитку відносин з європейською спільнотою».

Ця обставина, вважає інший український дослідник О. Лановик, ускладнює відносини між Україною і Росією. Щоб запобігти такому становищу, він