Історія України

Можливо, саме в недооцінці внутрішнього чинника і неправильних соціальних орієнтирах слід шукати пояснення того, чому українські політики    з    Центральної    Ради,    Директорії,    гетьманського    уряду П. Скоропадського не зуміли відстояти український суверенітет?

Звернімося до зарубіжних аналітиків: «Український національний рух не викликав широкого відгуку ні в селян, ні в промислових робітників. Він залишився заняттям невеликої групи ентузіастів-інтелектуалів, яку складали головним чином викладачі найрізноманітнішого рівня, літератори і священики... Слабкість українського націоналізму примушувала його постійно поступатися тиску й, таким чином, виключала справжню свободу дій».

Український націоналізм, вважає один із сучасних російських дослідників, так і не вийшов тоді за межі малоруської різночинної інтелігенції.  Для  більшої  частини  населення  він  став  лише  додатковою

 

 

 

опорою регіоналізму. Коли відокремлення від Росії обіцяло господарські чи геополітичні переваги, воно могло здійснюватися на ідеологічній основі українства. Але коли задля здійснення «тисячолітньої мрії доводилося поступатися економічними або соціальними інтересами, український націоналізм ставав надто хиткою цінністю для більшості населення».

Слід згадати також слова М. Грушевського з його праці «Українська партія  соціалістів-революціонерів  та  її  завдання»  (1920  р.)  про  те,  що

«гасло повної самостійності і незалежності України лежало більше в психології

відпору всім тим, хто хотів накидати свою волю українському народові. Питання про конфедерацію чи федерацію – це річ будучності. Для неї треба насамперед здобути довір'я трудового народу».

Отже, можемо констатувати, що історія української геополітичної думки має багату й різноманітну наукову і практичну спадщину, пошуковими вузлами якої є:

1) неодмінний зв’язок з ідеєю державотворення, пояснення відсутності державності зазіханням з боку зовнішніх сил;

2) спроби відшукати оптимальні форми міждержавного або внутрідержавного зв’язку з сусідніми народами і країнами;

3) визначення певного регіону етнічної території України як опорної

бази в державотворенні й зовнішній орієнтації;

4) розробка порівняльної психологічної характеристики українського та інших слов’янських народів з метою доведення їхньої спорідненості або окремішності;

5) заклик спертися на внутрішні сили; український народ як головний чинник незалежності і стабільності щодо зовнішнього оточення;

5)урахуваннявгеополітичнійорієнтаціїсоціальногочинника,

передусім настроїв і прагнень трудових верств населення;

6) надзвичайна строкатість зовнішньополітичних орієнтацій і визначення їхньої пріоритетності, що пропонувалися авторами відповідних концепцій.

 

 

9.3. Геополітичне становище сучасної України

 

На сучасному етапі визначення характеру й змісту національних інтересів України, основних показників та напрямів забезпечення її національної безпеки потребує активних зусиль відповідних державних установ, причетних до формування зовнішньої політики країни. Це зумовлено тим, що в складному процесі державотворення зовнішня політика відіграє надзвичайно важливу роль.  Слід пам’ятати,  що незалежна  зовнішня політика  є  невід'ємним атрибутом  незалежної  держави.  Немає  власної зовнішньої політики  –

 

 

 

немає й незалежності. Це аксіома. Тому в успішному вирішенні завдань державотворення і розвитку держави одним з першочергових завдань є формування незалежної зовнішньої політики. Водночас ефективна зовнішня політика можлива лише при об’ємному баченні світу, постійній аналітичній роботі, відмові від імпульсивних рішень. Інтереси народу, держави мають бути визначальними в політиці, попри всілякий романтизм і амбіції.

Однак це тільки одна сторона проблеми. Незалежність, як відомо, стає реальною цінністю тоді, коли вона сприяє створенню кращих умов життя народу, забезпечує реальні права й свободи людини, процвітання країни. Тільки за цих умов Україна дійсно стане  авторитетною  і впливовою  силою на міжнародній арені і займе гідне місце у світовому співтоваристві. Але для цього треба докласти чимало зусиль. Незалежність України має бути наповнена реальним змістом, тобто мати стійке підґрунтя, насамперед  економічне. Так уже здавна повелося, що в світі поважають сильних і багатих.

Отже, міцна економічна основа є важливим чинником забезпечення незалежної  зовнішньої  політики.  Водночас  зовнішня  політика,  в  свою чергу, може і повинна бути важливим чинником вирішення економічних завдань, оскільки однією з основних її функцій є створення сприятливих зовнішньополітичних умов для налагодження всебічного співробітництва з іншими країнами, в тому числі в економічній сфері. Взагалі, функції і завдання зовнішньої політики є дуже багатоманітними. Це передусім:

1) підвищення авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;

2) забезпечення національної безпеки країни, її територіальної цілісності й недоторканості;

3) створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації внутрішньополітичних цілей і завдань;

4) активне співробітництво і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації;

5) участь у міжнародних інтеграційних процесах, зокрема у сфері економіки, в міжнародному поділі праці і пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;

6) спільний з іншими суб'єктами міжнародного спілкування захист прав людини;

7) об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;

8) сприяння і активна участь у вирішенні глобальних проблем сучасності;

9) утвердження міжнародної системи колективної безпеки.

 

 

 

Водночас слід мати на увазі, що реалізація цих завдань багато в чому визначається демографічним і економічним потенціалом країни, розмірами її території, уявленнями про її