Історія України

За таких умов вибір геополітичної парадигми був водночас і простим, і складним. Складним тому, що не гарантував остаточної перемоги над Польщею, а простим тому, що об’єктивна геополітична безвихідна ситуація штовхала українців в обійми Московії. Інші союзи того часу були просто неприйнятними через неодноразові зрадницькі акції кримчаків; не приваблю- вали вчорашні вороги і «бусурмани» – турки. Московіти ж були православної релігії, з ними об’єднували спільна історія, близькість мов і культур.

 

 

 

Після укладання Переяславської  угоди і підписання «Березневих статей»  у 1654 р. Москва взяла українську геополітику під неослабний контроль, суттєво обмеживши її у маневрах, свободі вибору взагалі. Московська держава, по суті, привласнила тодішню напрямну української геополітики на Південь.

Скривджений у своїх замірах Б. Хмельницький змушений був почати пошуки інших геополітичних варіантів, проте його дуалістична формула, так само, як аналітична стратегія І. Мазепи, а згодом – Центральної Ради, не привели до успіху.

І   все   ж  геополітичне   розташування   України,  високий  рівень розвитку в країні дали їй можливість відігравати важливу роль посередника між Заходом і Сходом у загальноєвропейському культурологічному    процесі.   Невипадково   І. Лисяк-Рудницький   назвав Україну першим «вікном у Європу для Росії». Саме через Україну приходили до Москви передові культурні впливи та ідеї.

Наприкінці XVIII ст. Російська імперія остаточно ліквідувала автономію українських земель. Відбувся різкий поворот у геополітичному напрямку. М. Грушевський писав з цього приводу: «Україна XIX ст. була відірвана від Заходу... і обернена лицем на північ, ткнута носом у глухий кут великоросійської культури й життя».

На початку ХХ ст. в суспільно-політичній думці визначалися такі основні геополітичні  вектори: слов’янофільський, чорноморсько- балканський, центрально-  і  західноєвропейський, чорноморсько- балтійський, «геоцентричний», «східно-західної рівноваги».

Слов’янофільська тенденція бере початок від Кирило-Мефодіївського братства, члени якого, як уже зазначалося, вважали, що Україна, Росія, Польща, Білорусія, Чехія мають утворити власну демократичну республіку й об’єднатися у федерацію зі спільним парламентом у Києві. Це гасло, як писав М. Грушевський, «підняте найкращими синами України – Т. Шевченком, М. Костомаровим,  П. Кулішем, М. Гулаком, не  переставало бути провідним мотивом української політичної думки».

Вказаний   напрям   згодом   розробляли   І.   Франко,   Р. Лащенко. Повертався до нього пізніше в своїх пошуках і М. Грушевський, який, до речі, доклав зусиль до характеристики майже всіх геополітичних векторів, які, на його думку, були прийнятні для України.

М. Грушевського можна вважати справжнім засновником української геополітики. Осмислюючи політику українських державців у багатотомній праці «Історія  України-Русі», М. Грушевський безпосередньо і постійно

 

 

 

пов’язує її з географічними чинниками: положенням земель, напрямами колонізації, природними ресурсами. Одним з перших українських авторів М. Грушевський, формулюючи основні вектори української геополітики, розробив  струнку  схему  українського  геополітичного  процесу,  розкрив його безперервність від Київської Русі до сучасності.

Особливе місце в слов’яноорієнтованій концепції відводиться ставленню   до   Росії.   Переважаючою   тут   є   думка   про   необхідність віддалення від останньої. Прихильники цієї тенденції вважають, що на це є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.

Це, по-перше, два поділи Київської Русі:

1)   на   майбутню   Україну   і   Росію   (на   думку   Д.   Донцова  та Є. Маланюка,  започаткував  цей  процес  начебто  Андрій Суздальський, влаштувавши погром Києва в 1169 р., а завершила татарська навала);

2) виникнення Галицько-Волинської держави, що зумовило надалі утвердження західного і східного регіонів України.

Посилаються  при  цьому,  зокрема,  на  Нестора-літописця,  який  у

«Повісті минулих літ» указував на різницю між племенам південно- західної і південно-східної Русі. Літописець згадував про лагідних, тихих і сором’язливих полян, які мешкали поблизу Києва і вниз по Дніпру до порогів,   і   протиставляв   їм   древлян,   в’ятичів,   кривичів,   які   жили

«зверинським чином».

Надалі,  зазначав  вже  М. Грушевський, Великоросія дедалі більше асимілювалася фінськими і монголо-татарськими елементами і поринала в середньо- і північно-азіатських  вимовах, тоді,  як Україна (передусім в особі Галицько-Волинської держави) жила одним життям із Заходом.

У концепції двох центрів перевагу віддавали то одному, то іншому. В. Липинський і В. Кучабський вважали, що доля української державності вирішується на Наддніпрянщині. С. Томашівський і С. Рудницький гадали, що суто українські землі утворила й об’єднала саме Галицько-Волинська держава, а не Київська – «варяго-руська». Таким чином, думка про те, що Галичина є «українським П’ємонтом», має традиційне підґрунтя.

Зростанню  русофобії  у  другій  половині  XIX-  на  початку  XX ст. сприяли  не  тільки  гнучкіша  і  ліберальніша  політика  щодо  українства австро-угорського уряду в Галичині, а й недалекоглядна українська політика царської Росії у Східній Україні. Галицьке населення активно боролося проти польського засилля і порівняно лояльно ставилося до австро- угорського впливу. Пронімецька орієнтація галицьких політиків того часу екстраполюється на настроях деяких українських політиків сучасності.

 

 

 

Про негативні наслідки царської політики попереджали, між іншим, не тільки представники демократичного, а й ліберально-поміркованого табору. Б. Кістяківський, зокрема, зазначав з цього приводу: «Кожний новий етап у поступовому розвитку і поширенні