Історія України

Наявність озброєних козаків була необхідною умовою економічного розвитку на межі Великого Степу, бо тут військові дії фактично ніколи не

 

 

 

припинялися   і   козацтво   досить   рано   усвідомило   себе   як   провідну політичну  силу  українського  народу.  У  сусідній  Московії  на  початку ХVІІ ст. точилася війна за владу («смута»). Ця смута закінчилася тим, що приблизно 10 тисяч російських козаків отримали дворянство замість знищеної старої знаті. У цей час українські козаки досягли компромісу з польським   урядом.   П.   Сагайдачний   мав   титул   гетьмана   України. Козацтво вступило до Київського братства і було спонсором Києво- Могилянської академії. Відмінність між українськими та російськими козаками була в тому числі і на рівні освіченості на користь українців .

Козаки знаходилися в непримиренній опозиції зі шляхтою, яка говорила козакам: «Ви частина Речі Посполитої, але як нігті та волосся. Якщо вони виростуть надто довгими, їх обрізають».

Після Хмельниччини Україна по суті була поділена між козаками й польською шляхтою.

Катерина ІІ знищила інститут українських гетьманів і формально привела місцеву політичну систему у відповідність до російської.

З іншого боку, на Лівобережній Україні вся козацька верхівка отримала дворянські права. Реально дворянами стали не тільки представники еліти, але й більшість їх потенційних противників. Було багато дворян, в які мали двоє-троє кріпаків (український середній клас дрібного дворянства, що жили на власних хуторах). Збереглося багато заможних   козаків.   Дрібні   дворяни   укладали   шлюби   із   заможними козаками. Тому на лівобережній Україні не було селянських повстань. Місцеві дворяни отримали посади в Петербурзі, що призвело до малоросійства (любов до малої батьківщини і водночас вірність імперії).

Дворяни Малоросійських губерній отримали від Катрини ІІ права самоврядування, в тому числі контролю за місцевою поліцією. Вони проводили повітові та губернські зібрання. Від них залежали губернатори. Дворяни  були  звільнені  від  тілесних  покарань.  Іноземні  мандрівники першої половини ХІХ ст. називали Харків столицею України і говорили, що тут демократичний лад.

Після зруйнування Січі (1775 р.) в 1793 р. запоріжці отримали землі на Кубані, де було створене Чорноморське козаче військо. Значна частина населення залишилася на колишніх запорізьких землях і зберегла статус козаків. Існували допоміжні козацькі війська: Дунайське, Азовське тощо. Чорноморські козаки отримали назад клейноди Запорізької Січі.

Дворянство   поступово   втратило   своє   значення   лише   в   другій половині ХІХ ст., коли з’явився новий претендент на соціальне лідерство –

 

 

 

різночинна  інтелігенція  та  частково  буржуазія.  Ця  інтелігенція відігравала провідну роль у земствах, що прийшли на зміну дворянському самоврядуванню. Земське самоврядування мали всі губернії Лівобережної і Південної України. На Правобережній Україні вони були створені тільки в

1911 р. У 1917-1920 рр. саме земства були опорою державного апарату всіх українських режимів – від П. Скоропадського до Н. Махна.

Загальні особливості української геополітичної історії полягають в наступному:

1) частина території України постійно зберігала власну українську соціальну верхівку, тобто українці постійно залишалися політичною нацією;

2) ця політична верхівка майже завжди знаходилася в союзі з якоюсь із сусідніх держав, стаючи складовою тих державних організацій, до яких входили українські землі.

Отже,  хоча б частина  України мала певну політичну  автономію  і власні політичні традиції.

Ще однією особливістю є те, що у недержавний період історії на

деяких українських землях (Правобережна Україна і Галичина) вся соціальна еліта була іноземною. На таких територіях українці складали лише нижчі пригнічені верстви й зазнавали денаціоналізації.

 

 

9.2. Історія української геополітичної думки

 

У геополітичному ракурсі Україна має глибокі історичні традиції. Драматична історія нашої країни відбиває особливості її географічного розташування   і   пов’язана   передусім   з   боротьбою   за   незалежність, пошуками  надійних  союзників  і  способами     налагодити  рівноправні, дружні   стосунки   зі   своїми   сусідами.   Вирішення   цих   геополітичних проблем знайшло відображення в українській історико-політичній думці, в численних працях українських мислителів, учених минулого й сучасності.

Про    роль    географічного    фактора    писали    у    своїх    творах М. Драгоманов,    М. Грушевський,   Д.    Яворницький,   В.    Липинський, С. Рудницький, Ю. Липа, І. Лисяк-Рудницький та інші дослідники.

На формування вітчизняної думки про геополітичне становище України та її гіпотетичну поведінку у визначенні зовнішньополітичних орієнтирів об’єктивно вплинули такі чинники: багатовікове розшматування етнічної території між країнами-сусідами, що не могло не позначитися на менталітеті населення різних регіонів України й науково-політичних підходах до розв’язання проблеми суверенітету; переважання думки про те, що саме Україна,  на  території  якої  виникла Київська Русь,  є  колискою східних

 

 

 

слов’ян, має історичні пріоритети і першість у створенні державності; пошуки приязні сусідів, наміри співіснувати з ними у єдиному державному організмі  на  рівноправних умовах, чи навіть  на  умовах автономії  або протекторату завершувалися, як правило, втратою незалежності.

Сутність проблеми геополітичних орієнтирів визначив понад півстоліття тому В. Старосольський: «У старі часи це набувало конкретної форми виразу: «Москва чи Варшава», як це існувало в XVII ст. Тепер це вибір