Історія України

У Конституції зазначалося, що Україна повинна мати чітко встановлені кордони з Річчю Посполитою, Портою і Московією. Пилип Орлик постійно надсилав на всі європейські конгреси свої «Меморіали» й «Пункти», в яких звертав увагу європейських держав на нерозв'язане українське питання.

Основний мотив політичних писань Орлика – прихилити європейські держави в ім'я міжнародного права допомогти Україні звільнитися від тиранії Петра І. До речі, коли останній у 1722 р. звелів передати Орлику, що він згоден дати йому амністію і повернути конфісковані маєтки, якщо той повернеться до України і визнає цареве підданство, Орлик на це відповів: він не мав ніколи жодного стосунку до царя, оскільки його прадіди були чеськими шляхтичами, батьки – політичними поляками, а сам він мав лояльність до гетьмана України І. Мазепи.

Своєрідний   «поміркований    європеїзм»   пропагував   М. Драгоманов. Обґрунтовуючи необхідність зв'язків України із Західною Європою (як джерелом прогресу), він зазначав, що історичний процес у всій Росії має

 

 

 

пройти такий самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи. До речі,  вважаючи,  що  Україна  стоїть  ближче  до  Заходу,  Драгоманов  писав:

«Реформа Петра Великого в культурному відношенні була не що інше, як тільки запровадження адміністративним порядком у Великоросії того, що було вже раніше в Україні».

М. Грушевський, застерігаючи у ряді праць, що не треба підганяти наше  життя  під  будь-який західноєвропейський зразок,  рекомендував українцям, окрім Німеччини, Швейцарії, Швеції, Франції, Англії, Італії, вчитися також у США.

Яскраво виражену «західницьку» позицію займав Б. Крупницький. Він вважав, що Україна запозичила від Заходу все необхідне, включаючи греко-католицьку церкву і латинську культуру. Виходячи з цього, вчений робив висновок: Україна була історично близькою до Європи. Разом з тим ритм українського історичного процесу, на його думку, пролягає через західно-східний курс і нагадує певне замкнуте коло. З геополітичної точки зору, Україна «декілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час наслідуючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня».

Ряд інших авторів віддають перевагу в геополітичній орієнтації окремим  західним  країнам.  Відомим  германофілом  був  Д. Донцов.  У

1917 р. він писав, що українське питання «міцно зв'язане з долею Австро- Угорщини й Німеччини, до перемоги яких ми, російські українці, і наші брати в Австро-Угорщині, прив'язуємо нашу будучність».

Заслуговує на увагу геополітична концепція «рівноваги», що її проголошували ряд учених у спробах розв’язати одвічну українську дилему Захід–Схід. Зокрема, М. Грушевський, віддаючи їй належне, закликав

«не спішити замикатися в яке-небудь одне коло зв'язків відносин і впливів, а брати як можна ширше у сфері старих зв'язків, колишньої Російської держави і нових зв'язків з центральними державами і поза ними».

Слід віддати належне зваженому підходові до проблеми у концепції рівноваги між Заходом і Сходом, яку сформулював І. Лисяк-Рудницький.

«Україна, – писав цей дослідник, – розташована між світами грецько- візантійської й західної культур і законний член їх обох, – намагалася протягом своєї історії поєднати ці дві традиції у живу синтезу». Східні й західні впливи, що взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало  невід'ємним елементом  життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без своєчасної компенсації іншим лише деструктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і

 

 

 

соціальною структурою – до європейського світу. Саме в цьому й полягає синтез Сходу і Заходу для України: вона об'єднує дві традиції у своєму єстві і є легітимним членом обох культур.

Наукова думка, яку умовно можна визначити як «геоцентричну», має прихильників як серед «лівого» (соціал-демократичного), так і національно-радикального й монархічно-аристократичного крила українства. І ті, й інші вважають, що зовнішній чинник – це другорядне, а головним у побудові держави, національному відродженні є опора на внутрішні сили, на український народ. Звісно, у різних авторів йдеться про різні його верстви. Так, на думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати «нещасна орієнтація на зовнішні сили (Росія – у Хмельницького, Швеція – у Мазепи, Німеччина – у Центральної Ради, Польща – у Петлюри), й спричинилася втрата української державності». «В чому може бути наша сила? – запитує В. Винниченко. – Тільки в нашому народі, в злитті з нашими внутрішніми силами... Коли вони хотітимуть самостійності Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйозно подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння». І далі він наголошував: «Відродження української нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції».

Якщо В. Винниченко безпосередньо пов'язував процес державотворення із   соціальним   питанням   і   робив   ставку   на   трудові   верстви,   то В. Липинський, закликаючи однаковою мірою відмежуватися і від Польщі й від Росії, віддавав перевагу «аристократії», бо «українство