Історія України

Не дивно, що геополітична думка в Україні, а надто в діаспорі часто- густо служила ідеї психологічної і культурної несумісності українського і російського народів. М. Грушевський залучав для підтримки своїх аргументів навіть російських слов’янофілів, які, на його думку, протиставляли західноєвропейським принципам права великоруську патріархальність, вічне хитання між громадським і моральним, між максималізмом і цілковитим нігілізмом, що є повною антитезою народним прикметам українським з їх високим рівнем гідності чужого етикету і добрих манер.

Близька до попередньої, слов’янофільської, орієнтації і чорноморсько- балканська орієнтація, що передбачала створення федерації чорноморських і балканських країн. Її прихильниками були С. Томашівський і С. Шелухін. Останній пропонував залучити до Чорноморсько-Адріатичної федерації українців, чехів, словенів, сербів, хорватів.

Чи не найпопулярнішим був чорноморсько-балтійський вектор. До нього  схилялися  С.  Рудницький і  Ю.  Липа. Неодноразово  звертався  до нього  і  М. Грушевський,  який  вважав,  що  до  чорноморсько-балтійської федерації мають увійти, «принаймні діти історичної Польщі» – Україна, Білорусія, Литва, між якими не було скільки-небудь серйозних конфліктів.

Одним з тих, хто приділяв багато уваги проблемам української геополітики, був письменник і політолог Ю. Липа. Наприкінці 30-х років ХХ ст. він видав працю «Призначення України», в якій всебічно обґрунтував

«чорноморську доктрину». Цей автор наполягав на об’єднанні зусиль дослідників чорноморської проблематики різних країн з метою утворення у майбутньому «українсько-понтійської політичної партії», завданням якої мала стати реалізація ідеї Чорноморської федеративної великодержави на чолі з Україною.

Згодом, у 1940 р. у Варшаві вийшло друком ще одне геополітичне дослідження  Ю.  Липи  під  недвозначною  назвою  «Чорноморська доктрина», в якому більш глибоко визначалися перспективи України як лідера країн басейну Чорного моря.

 

 

 

Ю. Липа, який віддавав перевагу водному чинникові у геополітиці, був одним із небагатьох дослідників, котрі вважали, що основною віссю для України має бути не схід-захід, а південь-північ. «Річна межа, – писав він, – формує єдність території, її торгівлі, влади, звичаїв, врешті мови й релігії».  Ю. Липа  порівнював  Чорне  море  й  основні  річки,  що  в  нього впадають (Кубань, Дон, Дніпро, Дністер, Дунай), зі своєрідною цибулиною з буйними паростками вгорі. Протягом тисячоліть мережа річок впливала на розвиток етносу, визначала його пересування, яке завжди відбувалося уздовж лінії «південь-північ», оскільки це відповідає головній осі українських річок.

Отже,  балто-чорноморська  орієнтація  веде  свій  початок  від  вісі

«північ-південь», якої дотримувалися ще київські князі, зокрема Ярослав

Мудрий, намагаючись побудувати свою державу «від моря до моря».

Ю. Липа вважав, що геополітичний напрям до Чорного моря був визначальним для України ще за часів Литовсько-Руської держави. Він стверджував, що не Схід і не Захід є джерелом України; «підложжям її раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку і до останніх часів був Південь».

Саме на шляху реалізації традиційної для українського народу південної,  чорноморської  геополітичної  тенденції  відбувся  справжній

«вибух суспільної енергії». Весь південь-північ, на думку Ю. Липи, є віссю українських земель: «Теперішнє її утвердження за свідомою побудовою українського роду, при встановленні хати дуже важливе. Без опирання на Півночі, без виходу на Півдні немає можливості побудови цієї хати».

Балто-чорноморську геополітичну доктрину розробляв і С. Рудницький. Він звертав увагу на той факт, що головне місто староруської держави, її політична столиця – Київ, розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Полісся із Лісостепом, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців.

«Перші початки Київської держави, – писав він, – нерозривно зв'язані з Дніпром як з головною артерією»! Саме внаслідок використання цього географічно зручного та економічно вигідного маршруту ще київські князі активно суперничали на півдні за панування на Чорному морі з Візантією, а   з   IX ст.   визначився   традиційний   «шлях   із   варяг   в   греки»,   що простягнувся від Балтики до візантійських земель.

Отже, проникнення Київської Русі на південь, по осі водних шляхів спричинило цілком закономірне явище – запозичення візантійської версії християнства.   Це,   на   думку   І.   Лисяка-Рудницького,   відповідало   і

 

 

 

геополітичним прагненням Візантії. Можна згадати значну культурницьку місію грецьких міст-колоній на узбережжі Чорного моря, просвітницьку діяльність Кирила та Мефодія тощо.

На початку ХХ ст. розпад Австро-Угорської і Російської імперій після Першої світової війни, виникнення низки молодих держав (Фінляндії, Чехословаччини, Угорщини й України), на думку Рудницького, мало привести до формування «балтійсько-понтійської» федерації, куди, крім зазначених Фінляндії і України, могли ввійти Естонія, Латвія, Литва, Білорусь. Осередком федерації випадало стати Україні як найбільшій серед згаданих держав.

У 90-ті роки XX ст., після розпаду СРСР ідеї балто-чорноморської доктрини знову відроджуються. Важливою подією стала міжнародна конференція «Балто-Чорноморське співробітництво: до інтегрованої Європи XXI ст. без розподільчих ліній», що відбулася у 1999 р. в Ялті з ініціативи України. В її роботі взяли участь 22 держави – від Норвегії до Греції і від Німеччини до Азербайджану.

Досить вагоме місце в українській політичній історіографії займає