Історія України

2. 1918-1922 рр. – формально незалежна Українська держава, але фактично весь цей час тут були бойові дії та перебували іноземні армії.

3. з 1 грудня 1991 р. Україна є вільною від іноземної окупації, лише

за винятком Криму, де перебувають російські війська.

То   чи   можна   в   такому   разі   говорити   про   власну   українську традицію? І в чому причини такої трагічної долі Української державності?

Гетьмани  І.  Виговський, П.  Дорошенко, син  Хмельницького  Юрій

Хмельницький, перший голова Директорії В. Винниченко – усі вони добровільно відмовилися від влади. Чому? Тому що головною причиною нестійкості української державності була завжди надзвичайно несприятлива геополітична ситуація, тобто розташування українських земель на межі зіткнення цивілізацій.

 

 

 

Будь-яка держава не може стати  незалежною від іншої держави, якщо її не підтримує якійсь союзник. Наприклад, США стали незалежною від Англії, тому що її підтримала Франція та Іспанія, перш за все збройною силою. Ще раніше Голландія і Швейцарія набули незалежності завдяки Франції.  Країни  Балтії  набули  незалежності  завдяки  Німеччини,  яка вигнала російсько-червону армію. Отже, коли немає союзників, то сусіди захоплять  і  розділять.  Яскравий  приклад  –  це  три  розподіли  Польщі  у ХVІІІ ст., коли її поділили між собою Австрія, Прусія та Росія.

Війна Б. Хмельницького за незалежність також закінчилась тим, що українські землі поділили Московія, Польща і Туреччина. У 1919 р. друга УНР опинилася в «чотирикутнику смерті», тому що проти неї водночас вели наступ: з заходу – поляки, з Дону – білогвардійці, з півночі – більшовики, з півдня – війська Антанти та Румунії. Тож українці були змушені водночас вести війну з чотирма противниками. При цьому не було жодних союзників, адже незалежність України не визнавала жодна держава.

У   ХVІІ ст.   єдиним   можливим   союзником  України   могла  бути відносно    слабка    Швеція.    І    цю    можливість    було    використано Б. Хмельницьким  та  І. Мазепою,  але  обидва  ці  рази  Швеція  разом  з Україною була змушена протистояти водночас Московії і Польщі.

З 1992 р. Україна змушена проводити «багатовекторну» політику.

До 1994 р. Україна була в повній економічній блокаді водночас з боку Росії та Заходу. Головною проблемою досі є небажання розглядати її як рівноправного союзника.

У  той  же  час  традиції  Української   автономії   сягають  у  сиву давнину.  До  створення  Київської  Русі  українці  складали  декілька племінних княжінь. Значна частина була підкорена Хозарським каганатом. У ІХ-Х ст. виникла Руська держава із столицею в Києві. У київські часи влада князя була обмежена народним віче в усіх великих містах.

У монгольські часи всі українські етнічні землі зберігали автономію, а Галицько-Волинське  князівство навіть на певний час стало незалежним королівством. Навіть на території татар населення жило самоврядними громадами, які складають історичне коріння козаків.

Потім значну частину української землі завоювало Литовське князівство. Литовські князі на території України одразу сприйняли українську культуру й мову. Офіційною мовою була руська (староукраїнська). Литовської літературної мови взагалі не було. Руська мова також була офіційною в Закарпатті, Молдові та в володіннях Угорщини. Князь Вітовт наприкінці ХІV ст. переніс столицю із Вільнюса до Києва. Після його смерті внаслідок

 

 

 

громадянської війни були відновлені удільні автономії Київського і Волинського  князівств.  Отже,  всі  українські  землі  входили до  складу напівнезалежних князівств.

Наприкінці ХV ст. князівства були ліквідовані, їх замінили воєводствами, але водночас всій місцевій шляхті було надано місцеве самоврядування в межах воєводств. У всіх цих воєводствах шляхта залишалась православною і українською за мовою. Крім того, своє самоврядування (Магдебурзьке право) мали міста України. На всіх українських землях в ХVІ ст. діяло власне право – Литовські  статути. І Литовський статут з’явився ще у 1521 р., а ІІІ – у 1573 р. Він був дуже важливим, остаточно його дію було скасовано у 1839 р.

Протягом ХVІ ст. українські землі зберігали власну еліту, але внаслідок Люблінської унії (1568 р ) українські землі перешли зі складу Литви до Польщі. Таким чином, Україна була остаточно відокремлена від Білорусії.

Головним носієм державних традицій була місцева православна шляхта на чолі з нащадками місцевих князів. Крім того, власною традицією була місцева православна церква на чолі з Київським  митрополітом.

На початку ХVІІ ст. значна частина місцевої шляхти перейшла до католицтва; відбулася Берестейська (Брестська) церковна унія, яка загострила протиріччя серед православних.

Значно посилилося козацтво. Воно очолило колонізацію територій на східних землях України, створило власний незалежний політичний центр – Запорізьку Січ.

Польський  король  Стефан  Баторій  узаконив  козаків  як  окремий стан в Польській державі і створив козацький реєстр, тобто список офіційно визнаних козаків. Спочатку їх було 300, пізніше – 6000. За вимогою Б. Хмельницького реєстр було збільшено до 40 тисяч, але після поразки під Білою Церквою реєстр скоротили до 20 тисяч. Однак козаків було більше. Ядром була Запорозька Січ. Козаки вважалися рівними між собою. Вважалося ганебним померти своєю смертю. Загальна численність запорожців коливалася від 10 до 20 тисяч. Ще більше було міських козаків. Часто майже не було різниці між селянином і козаком.

З козацькою і селянською колонізацією