Історія України

65 підприємств     сільськогосподарського     машинобудування.     Значним досягненням у процесі індустріалізації України стало будівництво Харківського й Луганського паровозобудівних заводів, на яких до 1900 р. було збудовано 233 паровози.

 

 

 

Процес  монополізації  став особливо  активним на  початку XX ст., коли виникли такі синдикати, як «Продамет», «Продвагон», «Продвугілля» та інші. Підприємці, в основному чужинці, монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорстокої експлуатації трудового люду.

Царський уряд проводив колонізаторську  політику  щодо України, мало цікавився її економічними проблемами. Виробництво залізничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загальнодержавного, переважно   обслуговувало Російську  імперію  з  її  найдовшими  у  світі залізницями. У кінці XIX ст.  Україна давала 70% усієї продукції добувної промисловості,  тоді  як в переробній її частка  становила  всього 15 %. Основним виробником тютюну імперії була Україна, але виробництво цигарок здійснювалося в Петербурзі.  Велику частину  українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких прикладів було багато.

Незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.

 

 

8.5. Економічна політика українських революційних урядів

(1917-1919 рр.)

 

Господарство України доби національно-визвольних змагань переживало дуже складний і суперечливий період. Внаслідок воєнних дій промислове виробництво охопив параліч, зупинялися фабрики й заводи, на вулицю були викинуті десятки тисяч робітників. На початку осені 1917 р. в Донбасі не працювало 200 шахт, були зупинені металургійні заводи, сільськогосподарське виробництво переживало повну деградацію. Ціни на промислові й продовольчі товари безперервно зростали, а привид голоду насувався на міста і робітничі селища.

Центральна Рада. За таких складних умов Центральна Рада, найбільш представницький владний орган в Україні, не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економічне життя. Тільки після прийняття ІІІ Універсалу і створення УНР, тобто із запізненням у кілька місяців Центральна Рада обнародувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце у ІІІ Універсалі відведено вирішенню аграрного питання – найпекучішого у той час для селянства. Оголошувалося скасування приватної власності на «землі поміщицькі та інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а

 

 

 

також на удільні монастирські, кабінетські й церковні». Ці землі мали перейти до рук трудящих селян без викупу. Для реалізації цього положення Універсалу Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату із земельних справ розробити закон про те, як користуватися цими землями до остаточного вирішення їх долі на Українських Установчих Зборах.

У ІІІ Універсалі декларувалась необхідність «доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілу продуктів споживання й кращої організації  праці».  З  цією  метою  Центральна  Рада  зобов’язала Генеральний  Секретаріат  праці  спільно  з  представниками  робітників

«установити     державний     контроль    над    продукцією     в     Україні».

Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня.

Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації наміченої ІІІ Універсалом програми. Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада 1917 р. на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів, В. Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішене на Українських Установчих Зборах. А через кілька днів Рада опублікувала роз'яснення Універсалу з аграрного питання, яке забороняло «свавільне захоплення земель та іншої власності». Передбачалися покарання тих, хто порушуватиме встановлений порядок. Наміри Центральної Ради спрямовувалися на збереження продуктивності сільського господарства, але розходились із прагненнями мало- й безземельних селян.

Малоефективною виявилась політика Центральної Ради щодо фінансів та промисловості. Катастрофічно бракувало грошей, навіть для виплати зарплати. Зачіпати царські банки, які діяли в Україні всупереч інтересам Центральної Ради, уряд не ризикував. Не виконувалася також обіцянка встановити державний контроль над промисловістю. Робітники не зрозуміли її суті, а промисловці зустріли взагалі вороже.

Остаточне банкрутство економічної політики соціалістичної (за переконаннями) Центральної Ради стало очевидним після окупації України німецькими  й  австро-угорськими  військами.  Рада  виявилася неспроможною гарантувати виконання умов Брестського мирного договору, тобто забезпечити вивезення до Німеччини продовольства. Внаслідок цього та інших причин Центральна Рада перестала існувати.

Уряд гетьмана Павла Скоропадського та його оточення складалися з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів дореволюційного часу. Вони прагнули побудувати нову за формою Українську Державу  із стабільним устроєм, що базуватиметься на засадах приватної

 

 

 

власності. Уряд очолив Ф. Лизогуб, октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик. Він зумів налагодити функціонування державного апарату в тому числі й на місцях за рахунок використання царської бюрократії. Це, правда, загрожувало відновленню Української державності, зате забезпечило порядок, виконання союзницьких домовленостей тощо.

Влітку 1918 р. в Харкові спробували відновити фінансові операції керманичі тогочасного російського бізнесу – Рябушинські, заснувавши Південно-Центральний банк з основним капіталом 15 млн. крб. З гетьманським урядом активно співпрацював голова з’їзду гірничопромисловців Півдня Росії М. Ф. фон Дитмар,  який увійшов до складу Фінансового комітету Української   Держави.   У   травні   1918 р.   він   керував   роботою   з’їзду промисловців, банкірів, торговців і поміщиків у Києві, був обраний товаришем голови створеного на з’їзді