Історія України

Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація – об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах міста у спілки – цехи. Поява цехів в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової організації в Західній Європі. Наявність цехів в українських містах вперше документально засвідчено у кінці XIV ст. Саме в цей час було даровано цехові права ремісничим об'єднанням Львова й Перемишля. Перша половина

 

 

 

XVI ст. ознаменувалася створенням цехових організацій в більшості великих міст України. У першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже 30, вони об’єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей. У   тих   містах,   де   ремесло   було   менше   розвинуте,   існували   цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто було невеликим, тут існував всього один цех, що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло.

Початок мануфактурного  періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські й міські промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці. Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували виробничі процеси не тільки у борошномельній галузі промисловості, а й використовувалися у текстильній, деревообробній, металообробній та інших галузях. Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не тільки водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках  Яреми Вишневецького було  476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи орендарями були шляхта. старшина, козаки й селяни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво й медоваріння, які мали добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм власникам. Ґуральні й пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і кузні. У кінці XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним центром українського паперового виробництва вона залишалася впродовж ХVП- ХVШ ст.  Папірні  були  в  основному власністю  поміщиків,  монастирів і козацької  старшини.  У  XVI  ст.  здобутки  в  паперовій  промисловості України дозволили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу.

 

 

 

У Слобідській і Лівобережній Україні успішно розвивалося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра й Бугу, в районі Чугуєва і Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало  20 селітроварень,  які  були  монополією  держави.  Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у ХVІ-ХVПІ ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства  з  виробництва  гармат  і  дзвонів,  карбування  монет, текстильні, суднобудівні та інші підприємства.

Мануфактури  являли собою відносно великі підприємства,  на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було тісно пов'язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні мануфактури з'явилися в інших галузях промисловості. У цілому XVIII ст.

– це період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

Ярмарки  (дослівно – щорічний ринок) – регулярний торг  широкого значення; базар,  регулярно, періодично організовуваний в традиційно визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів. Ярмарки – це основні центри  формування національного ринку, основна ознака складання внутрішнього ринку. Торги й базари з’єднували в основному виробників і споживачів  міста  і села. Ярмарки, на відміну від них, зв’язували між собою різні регіони України.

Павло  Алепський, мандрівник,  який  побував  в  Україні  у  1654-

1656 рр., писав: «У козацькій країні ярмарки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому місті». За його словами, найбільший ярмарок був у Печорському  монастирі.  Поступово  склалася  певна  періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих товарів. Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували кіньми, у Станіславі й Чернівцях – полотном і худобою.

 

 

 

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше, – пожвавлювали товарообіг між різними регіонами України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України поступово набував загальнонаціонального характеру.