Історія України

Всезростаючі потреби в машинах і механізмах зумовили появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва сільсько- господарської техніки, гідравлічних пресів, парових котлів та іншого обладнання для цукрових заводів збудував у 1841 р. український поміщик Кандиба. На час реформи 1861 р. в українських губерніях було близько 20 машинобудівних заводів. Однак багато машин ввозилося з-за кордону. Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів металургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля, хоча потужність підприємств цих галузей була невеликою, проте невпинно зростала.

Промислове виробництво базувалося головним чином на примусовій кріпосницькій праці. З 13960 робітників у 1828 р. – 10385 (74,4 %) були кріпосними і тільки 3575 (25,6%) – вільнонайманими. Незабаром з’ясувалося, що наймана праця, за яку платили грішми, була прибутковішою і вигіднішою, ніж  дармова кріпосна, тому  почав зростати  попит  на вільнонайманого робітника. Поступово зменшувалася кількість поміщицьких і, навпаки, зростала чисельність купецького, капіталістичного типу підприємств. Нові фабрики й заводи будувалися, починаючи з 40-х років, в основному в містах.

 

 

 

Таким чином, незважаючи на кріпосницькі порядки, промисловий переворот проходив успішно, хоч і повільніше, ніж у розвинених західноєвропейських країнах.

Другий етап промислового перевороту відбувався після ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) – це 60-80-ті роки. У цей час фабрики й заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво. Як і в попередні десятиріччя, основне місце в структурі української промисловості займало цукроваріння. Частка України у всеросійському виробництві  цукру  у  1880-их  роках  досягла  майже  90 %.  Всі  основні операції  на  цукроварнях  були  механізовані,  на  них  використовувалася праця вільнонайманих робітників. Для цукроваріння стала характерною концентрація виробництва, зростання продуктивності праці. Такі ж явища стали притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги виробництва горілки, спирту постійно збільшувалися.

Крім перелічених галузей промисловості успішно розвивалися борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва, в яких ефективно запроваджувалися парові машини та інше обладнання.

Технічний поступ у галузях важкої промисловості ширився повільніше, ніж у харчовій і легкій. Ще у кінці 30-х, на початку 40-х років Україну відвідали іноземні геологічні експедиції, які виявили великі поклади високоякісного кам’яного вугілля в Донецькому кряжі. Незабаром було відкрито поклади залізної руди в околицях Кривого Рогу. Найближчим результатом цього стало те, що на півдні України почали виникати шахти й металургійні підприємства, їхня кількість у пореформений період зростає. У 1880-их роках у Донбасі налічувалося  197 вугільних  шахт,  на  яких  видобувалося  86,3  млн.  пудів вугілля, що становило 43,1% від усього видобутку вугілля Росії. Розгорталося виробництво чавуну, сталі і прокату на Юзівському, Сулінському й інших металургійних заводах. Разом з тим їх потужностей було недостатньо.

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів. Та найкраще у пореформений період розвивався залізничний транспорт. У 1863 р. почалося будівництво першої залізничної лінії від Балти до Одеси, яка згодом була продовжена до Києва. На Лівобережжі залізниця  з  Курська  була  продовжена  до  Броварів.  У  1870 р.,  після будівництва моста через Дніпро, вся Україна з півночі на південь була сполучена залізницею. Залізничне будівництво здійснювалося в різних напрямках. Від 1860 до 1890 рр. в Україні збудовано 10 тис. км. залізничної мережі. Залізниці з’єднали найбільші міста і промислові райони України,

 

 

 

сприяли розвитку національного ринку, зростанню продуктивності праці,

консолідації української нації.

В останні десятиріччя XIX ст. в Катеринославській і Херсонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів, 9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським і французьким підприємцям. Вони були збудовані на їх кошти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам’янському (тепер Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу. Російські промисловці стали власниками заводів: Брянського – біля Катеринослава, Дружківського й Донецько-Юріївського в Донбасі.

Завдяки своєму винятковому значенню адміністративно-організаційного і торговельно-фінансового центра, а також налагодженню залізничного сполучення на неофіційну столицю Південного гірничопромислового (сучасного Донецько-Придніпровського гірничо-металургійного) району перетворюється Харків. Видобувна промисловість була найбільш рентабельною господарською справою в Російській імперії, і це вивело харківських підприємців на провідні позиції. З кінця 1870-х років в Харкові проводилися щорічні з'їзди гірничопромисловців Півдня Росії, постійно діяли виконавчі органи цієї найстарішої в Російській імперії галузевої представницької організації. У   1902 р.   у   місті   почала   діяти   спеціалізована   кам'яновугільна   і залізоторговельна біржа. Тому переважна більшість «південноросійських» гірничопромислових компаній розміщали в Харкові головні контори або принаймні постійні представництва. Це сприяло розвитку обробної промисловості   в   самому   місті.   Вже   на   1900 р.   машинобудівні   й металообробні підприємства (у тому числі заводи сільськогосподарського обладнання  Мельгозе  і  товариства  «М. Гельферих-Саде»,  Харківський паровозобудівний  та  ін.)  давали  55,5 %  фабрично-заводської  продукції міста (на 9,2 млн. крб.), а харчосмакові – 32,4 % (5,4 млн. крб.).

З 1888 по 1894 роки в Україні створено 22 іноземні акціонерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали  значною мірою захопили ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і  металургійній промисловості    України.   У   1900 р.   переважно   іноземцям