Історія України

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і надалі йти в старому  напрямі, що сформувався ще в царські часи. Тоді й тепер  роль України зводилась до забезпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні п'ятирічки не внесли суттєвих змін – у другій п'ятирічці Україні припало ще менше коштів, всього 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки – 14,5%, частка ж Росії зросла до 71%.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового  ентузіазму  трудящих  і  примусової праці  політичних  в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та ін.

На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її продукції: в основному зброї і засобів виробництва. Фінансові ж засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом визиску людей, який був можливий тільки в тоталітарній державі. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів, у тому числі й українського. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за центнер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому ринку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель 1927-1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б)

 

 

 

прийняло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації сільського господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись у 1929 р., названому

«роком великого перелому». Було визнано, що Україна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійснити колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства СРСР Я. Яковлєвим, встановила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» віднесла Україну до групи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р.

Партійно-державний  апарат  України  виступив  з  рядом  ініціатив щодо  прискорення  темпів  колективізації.  У  маси  було  кинуто  гасло

«шалених темпів колективізації». 24 лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву  місцевим  партійним  організаціям  України,  в  якій ставилося завдання: «Степ треба повністю колективізувати за час весняної посівної  компанії,  а  всю  Україну  –  до  осені  1930 р.»  Таким  чином, українські партійні вожді зменшили терміни колективізації на 1-1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи. Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й продуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антиколгоспними, антирадянськими виступами,  які  жорстоко  придушувалися. Поставлене  у безвихідь селянство  почало продавати  або  забивати  худобу, ховати  чи псувати реманент.  У  1928-1932  рр.  в  Україні  було винищено майже  половину поголів’я худоби, на відновлення якого потрібні були десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку березня 1930 р. газета  «Правда»  надрукувала  статтю  Й. Сталіна   «Запаморочення  від успіхів», в якій засуджувалися «перегини» в колгоспному будівництві. Головну відповідальність за «викривлення партлінії» Й. Сталін перекладав на місцеве керівництво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які в першу чергу були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка в наступні роки продовжувалася дещо меншими темпами, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочався активний наступ проти заможних селян, так званих куркулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адміністративного тиску – встановлювався високий податок, заборонялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла до політики відкритого терору проти заможних селян. На перше червня

 

 

 

1930 р. було «розкуркулено» 90 тис. селянських господарств України, що становило 1,8% їх загальної кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, реманенту, будівель на суму 90-95 млн. крб. Під «розкуркулення» потрапляли не тільки заможні господарства, а й ті, що не хотіли йти в колгоспи. Компанія «ліквідації куркульства як класу» була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. селянських господарств,  разом з членами сімей це становило  майже 1,5 млн. осіб. Близько 800 тис. з них заслали на Північ в Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у нелюдських умовах. На їх кістках виникли Кузбас, Караганда, Печора, Колима.

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти українського народу був організований ним Голодомор 1932-1933 рр. Упродовж 1931 р. у селян