Історія України

 

 

8.3. Господарство України  козацької доби (ХVІ – ХVІІІ ст.)

 

Господарство України в Новий час на відміну від країн Західної Європи розвивалося в умовах недержавності. Протягом XVI– першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього й зовнішнього ринків призвело до формування і утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько-шляхетське  землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини.

У Наддніпрянській і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація, селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння як зародок землеволодіння фермерського  типу.  Наступ  феодалів  на  права  селян,  прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.

 

 

 

Внаслідок селянських повстань і воєнних успіхів Війська Запорозького магнати і значна частина шляхти були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з ними відступав і державний апарат шляхетської Польщі. У 1652 р. Правобережжя і Лівобережжя остаточно були очищені від польських панів. Феодальне землеволодіння зберігалося за православними монастирями й дрібною шляхтою. Таким чином, було ліквідоване велике і середнє землеволодіння на території, підлеглій Війську Запорозькому. Величезні земельні простори, маєтності магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін. переходять у користування нових власників: козацької старшини, козаків, селян, міщан. На зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне землеволодіння фермерського типу, яке домінувало в козацько-гетьманському періоді. Характерною стала займанщина покинутих польськими землевласниками земель з боку козаків і селян. Середня селянська власність зросла, значно перевищивши передвоєнну норму (четвертина лану). Найбільше зросли господарства заможних козаків і селян, які володіли господарським реманентом, худобою тощо. Насамперед такі можливості мала сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник). Селяни ділилися на «пашенних», які обробляли землю власною робочою худобою, і «бобилів», що не мали робочої худоби.

Козацька старшина перед 1648 р. володіла в основному хуторами, невеликою кількістю орної землі й сіножатями, лісами, ставами та іншими угіддями. Ці землі заможні козаки здобували займанщиною неосвоєних ґрунтів або купівлею, збільшували їх, розорюючи «дикі поля», вирубуючи ліси і засновуючи нові хутори. Національно-визвольна війна створила вигідні умови для ведення великого господарства. Займаючи вищі військово-адміністративні посади, козацька старшина розпоряджалася величезним майном, яке залишили польська шляхта і магнати. Старшинське землеволодіння зростало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і царських привілеїв. Гетьманські надання земель були не дуже щедрими. Саме тому, на думку деяких  істориків,  козацька  старшина  зверталася  за  землею  до  царя, минаючи гетьмана, що згодом принесло негативні для України наслідки. Старшинські володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину.

У другій половині XVII і особливо в XVIII ст. зростало старшинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьманського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння поділялося на спадкове й рангове. Останнє надавалося за службу гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великимиземлевласникамибулимиргородські,чернігівські,

ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чималі маєтності

 

 

 

були в родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим землеволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа,      І. Скоропадський,      К. Розумовський)     також      володіли величезними земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії в Україні збільшується російська дворянська земельна власність.  Вже у другій половині XVII  ст.  на  Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії і «Правління гетьманського уряду». Після ліквідації Гетьманату значні рангові володіння перейшли до рук російських можновладців.  Після зруйнування Запорозької Січі її землі були передані переважно  російським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації Запорозької Січі посилилася колонізація півдня України іноземцями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був наплив німецьких колоністів.

Важливу   роль   у   господарському   житті   України   XVI-XVIII ст. відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну. Виробничу основу більшості міст складало ремесло – дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно  вів власне  господарство, що  базувалося  на  особистій праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні й харчові ремесла. У середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були різники, м'ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пирожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, бражники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах  України першої половини XVI ст.  існувало майже

120