Історія України

 

 

Основні терміни: етнічні землі, адміністративний поділ, поліетнічність, стани, еліта, монополія, маргінали.

 

 

1. Територія і населення України на початку ХХ століття.
2. Історичні завдання України.
3. Розвиток промисловості. Економічні кризи.
4. Розвиток сільського господарства. Кооперативний рух.
5. Політичне життя і структура населення України.
6. Формування українських політичних партій і рухів.

 

1. На початку ХХ століття України як держави не існувало. За територією проживання українці поступались лише росіянам. За населенням українці мали четверте місце після Росії, Німеччини та Великої Британії. Площа заселена українцями становила 739 тисяч квадратних кілометрів. Населення становило 46 мільйонів чоловік, з яких 32,6 мільйонів- українці і 13,4 мільйонів- представники інших національностей.

Більшість території України перебувала в складі Російської імперії. Вони ділились на 9 губерній: Волинську, Катеринославську, Київську, Подільську, Полтавську, Таврійську, Харківську, Херсонську, Чернігівську. Умовна назва цього регіону – Наддніпрянська Україна. Та етнічний кордон виходив за межі цих територій. Це говорить про те, що реалізовувався “російський імперський проект” боротьби з так званим “ополяченням” українців. Слово “Україна” було вилучено з вжитку. Вживались слова “Новоросія”, “Малоросія” та Південно-Західна Росія. Губерніями керували губернатори, призначені з Петербурга (звідси і сьогоднішні назви голів обласних державних адміністрацій – “губернатори”, що суперечить Конституції України і є пережитком імперського колоніального минулого України).

Землі за річкою Збруч входили до складу Австро-Угорщини. Сучасні Івано-Франківська, Тернопільська і Львівська області називались Королівство Галіція і Лодомерія в яких правив намісник і представницький орган Галицький крайовий сейм. Поляки в Галичині дивились на українців як на відгалуження польського етносу.

Північна Буковина називалась Герцогство Буковина яке очолював президент і представницький орган – Малий сейм.

Закарпаття входило до Угорщини і було поділене на 4 адміністративні одиниці – комітати (жупи).

В Західній Україні проживало 6,4 мільйони осіб з яких 4,8 мільйонів були українцями.

 

2. Поскільки у світі ішов процес становлення незалежних держав, він не обійшов і Україну.

В нашій країні боролись дві тенденції: денаціоналізація (асиміляція) і перетворення українців в державну націю. В зв’язку з цим перед нашим народом стояли наступні завдання: перше – збудувати державу; друге – возєднання України, подолання територіального розчленування. Воно мало два аспекти: внутрішньо українське (почуття єдності українців) і зовнішньополітичний (надія на розвал Російської та Австро-Угорської імперій в зв’язку з наближенням світової війни); третє –врегулювання міжнаціональних відносин. Українці на початку ХХ століття були об’єктом національного гноблення. Село було українське (90% українців) а міста в Наддніпрянщині російське, єврейське, а в Західній Україні польське, єврейське. В містах українці становили лише 1/3 частину. Тому постав вибір, або загострення міжнаціональних конфліктів, або виховання в інших націй відношення до України як до своєї Батьківщини.

 

3. У 90- тих роках ХІХ століття в Російській імперії відбувався процес модернізації, який в значній мірі гальмувався. Перешкодами її здійснення були: низький рівень економіки, слабкий внутрішній ринок, нестабільна фінансова система.

Розвиток промисловості вимагав капіталовкладень. Тому царизм проводив жорстку податкову політику. Були введені великі податки на товари широкого вжитку, державна монополія на горілку. Це допомогло накопичити певні кошти і досягти стабільності російського рубля.

Індустріальна модернізація в Росії мала свої особливості. По-перше, були потужними іноземні інвестиції у важку промисловість та транспорт. Наприклад, у вугільній промисловості та металургії їх частка становила 70%. Причиною цього була дешева робоча сила. В результаті інвестицій південь України обігнав за розвитком промисловості Уральський регіон. По-друге, вплив державного регулювання. Держава захищала від іноземної конкуренції такі галузі промисловості як вугледобування та металургію, які лише почали розвиватись. По-третє, в Росії продовжували існувати самодержавство та інші пережитки кріпосницької епохи.

В Україні утворилось чотири промислових райони, які мали загальноросійське значення: Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий та Південно-Західний цукровий.

Індустріальна модернізація України розпочалася з залізничного будівництва. Перша залізниця Одеса-Балта була збудована ще в 1865 році. На початку ХХ століття мережа українських залізниць склала 8,5 тисяч кілометрів. Це вплинуло на виготовлення рейок та розбудові паровозобудівних заводів у Харкові та Луганську.

Промисловість розвивалась в окремих регіонах України і не зачепила більшість українських земель. З іншої сторони, господарство України виготовляло готової продукції лише 15%, все інше становила сировина. Значними були об’єми переробки сільськогосподарської сировини.

Бурхливий економічний розвиток був перерваний економічною кризою кінця ХІХ- початку ХХ століття. В 1899 році в Петербурзі збанкрутіли дві великі фірми, пов’язані з фінансовими установами. Через це Росія не змогла взяти в 1900 році кредити за кордоном і протистояти кризі.

В Україні першими її відчули вугільна і металургійна галузі. У 1902 році з 56 доменних печей працювало лише 23. Найбільше спад виробництва по Донецькому і Катеринославському районах. Внаслідок кризи припинилось будівництво залізниць, на 1/3 скоротився випуск паровозів. У харчовій промисловості постраждали цукрові заводи орієнтовані на експорт. Менше постраждали підприємства, орієнтовані на внутрішній ринок.

Особливостями розвитку економіки України на початку ХХ століття були: по-перше, економічна криза сприяла створенню монополістичних обєднань, які диктували умови і