Історія України

Предмет:

Історія

Тип роботи:

Навчальний посібник

К-сть сторінок:

157

Мова:

Українська

Оцінка:

обсяги виробництва товарів, регулювали ціни. Вони називались синдикати. Підприємства, що входили в них, зберігали виробничу та комерційну самостійність. Пізніше стали виникати концерни, які звужували самостійність підприємств. Одним з перших синдикатів був “Продамет”, який мав контори в Катеринославі та інших містах. Синдикат “Продвугілля” діяв на Донеччині. Пізніше зявився “Продвагон”, “Гвіздок” та інші. Одночасно ішов процес злитті промислового і банківського капіталів. Наприклад, директор Петербурзького міжнародного банку був водночас віце-головою Нікопольсько-Маріупольського гірничопромислового товариства. Це свідчило про формування банківських монополій.

По-друге, різко зростала концентрація робітників на великих підприємствах. У шести промислових центрах України Катеринославі, Харкові, Луганську, Юзівці, Одесі, та Києві працювало понад 44% робітників України.

В Західній Україні індустріалізація йшла лише на підприємствах, які займались видобутком нафти та озокериту. Тут інвестиції надходили в основному з Німеччини та Австро-Угорщини. Криза початку ХХ століття в цьому регіоні перш за все вдарила по нафтопереробній та деревообробній промисловості.

4. На початку ХХ століття Росія залишалась аграрно-індустріальною країною, де сільське господарство давало 2/3 національного доходу. У процесі промислової індустріалізації землі стрімко ставали товаром. В період з 1877 по 1905 рік дворянство України розпродало на Півдні 3,2 мільйонів десятин, на Лівобережжі-1,7 мільйонів десятин та на Правобережжі-0,9 мільйонів десятин землі.

Частина поміщиків перетворились на підприємців, таких як Терещенки, Семиренки, Харитоненки, Яхненки. Вони стали власниками цукрових, суконних заводів, ґуралень і т.п. Вони, в 1897 році навіть створили перший синдикат цукрозаводчиків “Цукор”, який обєднав український, російський, єврейський та польський капітал.

На початку ХХ століття у сільському господарстві України поглибилась спеціалізація по виробництву певної продукції. Правобережжя спеціалізувалось в основному на виробництві цукрового буряка, Лівобережжя – зерно і картопля, Південь – зерно та продукти тваринництва.

Швидкими темпами ішов процес майнового розшарування сільського населення. Частина заможних селян і поміщиків почали використовувати нову техніку – сівалки, жниварки і т.п. Великі поміщицькі господарства збереглись на Півдні та на Правобережжі України. Зросла кількість заможніх селян. Та більшість селянських господарств були бідняцькими. Колишня кріпацька система зберігалась у вигляді відробіткової системи. Зростала кількість селян, які ставали наймитами. Їх кількість становила 1,8 мільйона чоловік. Багато селян в пошуках роботи ішли в міста, або переселялись до Криму, на Кавказ чи до Сибіру.

Селяни Західної України, маючи мізерні наділи, виїздили на сезонні роботи до європейських країн, або емігрували до Північної Америки. За перше десятиріччя ХХ століття з Галичини виїхало в еміграцію 224 тисячі селян.

В кінці ХІХ століття в Східній Галичині розгорнувся кооперативний рух. Створювались кредитно-позичкові та споживчі кооперативи, які допомагали українським селянам. Їх виникло біля 500. Для фінансування кооперативів було утворено українське ощадне товариство “Дністер”, а також спілка “Сільський господар”. Також діяв Крайовий земельний банк. Кооперативний рух підтримував митрополит Української греко-католицької церкви Андрій Шептицький.

У Південній Україні кооперативний рух очолив Микола Левитський та Василь Доманицький, які заснували біля 2 тисяч с/г кооперативів. Російський уряд переслідував учасників кооперативного руху а австро-угорська влада не чинила йому перепон.

Висновок. Індустріальна модернізація під російських українських земель сприяла активному розвитку галузей важкої промисловості на Сході і Півдні України. Ії перервала криза 1900-1903 років, що вплинуло на соціально-економічне життя. В Західній Україні промисловість розвивалась слабо. В сільському господарстві життя селян було важким, що спричинялось збереженням кріпосницьких відносин, безземеллям і т.п. Становище селян частково рятував кооперативний рух.

5. В Російській імперії існувала самодержавна монархія. У своїх діях цар обмежувався лише законами про престолонаслідування. Його влада нічим не обмежувалась. Самодержавство базувалось на необмеженій владі монарха, відсутності основних демократичних свобод, повному безправ’ї селян і робітників, відсутності національного законодавства. Це виключало розвиток парламентаризму і хоч яких норм демократії.

Привілейоване становище мав стан дворянства. Середній прошарок складали інтелігенція, міщани, купці та підприємці (які не брали участі в управлінні). Українське населення на 80% складалось з селян, тому абсолютно не мало впливу на стан справ в імперії.

Розвиток товарно-грошових відносин сприяв формуванню двох нових класів буржуазії та робітників. Також формувався прошарок інтелігенції, який на 1897 рік становив 126 тисяч осіб. Більшість української інтелігенції працювала в селі. В містах переважала російська та єврейська інтелігенція.

На початку ХХ століття відмінність між станами почала стиратись, що призвело до зміни структури населення. Зявилась велика кількість маргіналів – напівробітників, напівселян, різночинна інтелігенція. Через важке життя вони поступово втрачали сімейні і релігійні цінності.

В Західній Україні провідними групами населення були польська шляхта і угорські пани. Прошарок світської і духовної інтелігенції був незначним.

Висновок. На початку ХХ століття українці не мали своєї державності, а українські етнічні землі входили до двох імперій. Регіони проживання українців (за рідким виключенням) було економічно і культурно відсталими.

6. На початку ХХ століття в Україні мали місце соціальні рухи і страйки (захист робітниками і селянами своїх економічних прав). Прикладом цьому можуть служити виступи селян Полтавщини в 1902 році та масові робітничі страйки 1 травня 1900 року в Харкові в яких взяло участь біля 10 тисяч робітників.

Одночасно розпочався рух за становлення України - як держави. Взагалі в історії України виділяють три етапи національного руху: етнографічний