Історія України

На соціальну структуру впливали економічні процеси. Кількість робітників зростала з 50% в середині 60-тих років до 60% в середині 80-тих. Кількість городян в 1985 році стала становити 33,2 млн. осіб. Сільське населення скоротилося з 22,6 до 17,6 млн осіб. Зросла кількість людей зайнятих інтелектуальною працею. В кінці 70-тих років кожний четвертий городянин був пов’язаний з інтелектуальною працею. Стрімко скорочувалась кількість жителів села, особливо в Чернігівській, Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській і Сумській областях. З 1972 до 1986 рік в Україні зникло 1 502 села. Найбільше зникло сіл на Харківщині, Сумщині, Дніпропетровщині і Полтавщині.

 

2. Стан економіки відбивався на рівні життя українців. Деякі позитивні зміни стались. Навіть Конституція 1978 року зафіксувала право на гарантовану, гідну оплату праці, забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою. Позитиви: в минуле відійшов страх чергового голоду, колгоспники почали регулярно отримувати зарплату і пенсії, люди стали користуватися речами, про які раніше лише мріяли (телевізор, холодильник, пральна машина), люди отримали право купити товари з країн так званої соціалістичної співдружності, зявилась можливість брати товари в кредит, зростали суспільні  фонди споживання (освіта, медобслуговування, путівки, стипендії), урізноманітнення дозвілля людей (екскурсії, турпоходи іт.п.)

Але попри позитивів рівень добробуту людей в порівнянні з країнами Заходу був низьким. За життєвими показниками Україна займала 60 місце у світі.

 

3. Такі ж суперечності були і в повсякденному житті людей. З однієї сторони ніби то поліпшилось обслуговування людей, з іншої в торговому обслуговуванні зявились негативні тенденції. Поступово почали зростати ціни на продукти харчування і деякі промислові товари (наприклад на білизну). Справжнім лихом став дефіцит, який породив безкінечні черги за всим. Дефіцит підняв популярність професії продавця, який міг своїм “з під прилавка” дати потрібний товар.

У другій половині 60-тих років зявились так звані підпільні майстерні (цеховики), які з державної сировини робили підпільно товари і їх реалізовували. Вони почали домовлятись з владою, міліцією. Так почали формуватись  мафіозні структури.

В 60-80-ті роки більш широко почала використовуватись праця жінок.  Так вони складали половину працюючих у народному господарстві і 60% спеціалістів. Водночас працювало багато жінок там , де не була потрібна висока кваліфікація, особливо у сільському господарстві. Тут їх нараховувалось 98%.

 

4.  Хоча в СРСР декларувалась рівність, але партійно-державна номенклатура мала свої привілеї. Вони наступні: послуги спец магазинів, лікарень, майстерень, недоторканість (що породжувало корупцію, користолюбство, злодійство, підлабузництво), наявність елітних магазинів імпортних товарів, закупівля за кордоном для еліти високоякісних товарів, закрита система медичного обслуговування, право вступу дітей у престижні ВУЗи та відправлятись за кордон. Це поглиблювало прірву між елітою і простим народом.

 

5. В кінці 60-тих на початку 70-тих років активізовується таке явище, як дисидентський рух. Учасниками руху були молоді інтелектуали., які хотіли продовження демократизації суспільства. В другій половині 60-тих років посилився ідеологічний наступ на дисидентів. Одночасно з цим ішов процес справдовування “культу особи” і виголошувалось гасло неосталінізму.  Більш активно запрацювала цензура. В 1965 році після масових мітингів  студентів на захист української мови біля пам’ятника Т.Шевченку у Києві, прокотилась хвиля арештів діячів культури. На рубежі 60-тих – початку 70-тих років, борючись за незалежну Україну, дисиденти намагались вести боротьбу в межах закону. Вони використовували легальні методи боротьби такі як: написання листів – протестів до керівництва, в міжнародні організації; вивішування синьо-жовтих прапорів і листівок; “самвидав”; друкування науково-публіцистичних праць критичного спрямування; створення правозахисних організацій.

Влада активізувала боротьбу проти дисидентів. Відбулись арешти і відправка дисидентів в північні табори і психічні лікарні.  Серед засуджених були брати Михайло і Богдан Горині, О.Заливаха, В.Черновіл, В.Мороз та інші. Всього в 1965 році було засуджено 20 українських дисидентів. Радикально налаштовані дисиденти об’єднувались в підпільні організації і видавали документи, статті у вигляді самвидаву. Вперше самвидав зявився в 1964 році. В самвидаві друкувались твори В.Симоненка, Л.Костенка, І.Світличного, І.Дзюби та інших. Найкращими зразками самвидаву були часописи “Воля і Батьківщина” Українського національного фронту, “Український вісник” заснований В.Чорноволом. Більшість з них друкувалась за кордоном в українському видавництві “Сучасність” у Мюнхені. В 1970-1974 році вийшло 8 номерів “Українського вісника”.

 

6. У середині 70-тих – на початку 80-тих років в дисидентському рухові України формуються чотири течії:  самостійницька, представники якої боролись за державну незалежність України шляхом агітації за її вихід з СРСР; національно-культурницька, представлена колишніми шестидесятниками, які боролись за культурне відродження українського народу його мови (до речі один з представників цієї  течії Олекса Гірник з міста Калуш в ніч з 21 на 22 січня 1978 року в знак протесту проти русифікації України здійснив самоспалення біля пам’ятника Т.Шевченка в Каневі. Удостоєний звання Героя України посмертно Президентом України В.Ющенком в 2009 році. Це звання обжалував перед Верховним Судом України донецький адвокат, але, поки що це звання не знято, на