Клініко-патогенетичне значення порушень у системі антиоксидантного захисту при дифтерійній інфекції та розробка методів їх корекції

Публікації. За темою дисертаційної роботи надруковано 34 наукові роботи, з яких 18 статей (самостійних – 7) і 16 тез доповідей (самостійних – 6), отримано 5 патентів України. 16 статей опубліковано у фахових виданнях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, огляду літератури, розділу загальноклінічної характеристики обстежених груп хворих і здорових людей, матеріалів і методів дослідження, 5 розділів власних досліджень, заключення, висновків, практичних рекомендацій, списку використаних джерел. Робота викладена на 404 сторінках, містить 48 рисунків, 118 таблиць, що займають 62 окремих сторінки. Бібліографія містить 411 найменувань і займає 40 сторінок.

 

 

Загальна характеристика обстежених груп хворих і здорових людей. Матеріал і методи дослідження.

Для реалізації мети і завдання дослідження нами обстежено 475 осіб: 133 хворих на дифтерію, 64 носії C. d., 112 осіб, які мали підвищену сприйнятливість до інфекцій дихальних шляхів та 166 практично здорових.

Серед обстежених хворих на дифтерію жінок було 75, чоловіків – 58; молодого віку – 111, середнього – 18, похилого – 4. Перебіг дифтерії аналізували залежно від клінічної форми, тяжкості та наявності ускладнень. При цьому обстежених з локалізованими формами було 100, поширеними – 14, комбінованими – 18. Легкий перебіг мав місце у 30, середньотяжкий – у 90, тяжкий – у 13 хворих. Характерні для дифтерії ускладнення розвинулися у 42 обстежених, із них: у 41 діагностували міокардит, у 11 – ураження нервової системи і у 11 – нирок. Пацієнтів з ускладненнями, у яких розвинувся лише міокардит, було 30, у інших визначалися множинні ускладнення захворювання. За ступенем тяжкості міокардиту хворі розподілилися так: легкий – 8, середньотяжкий – 21, тяжкий – 12 осіб.

Носійство C. d. реєстрували у 33 чоловіків і 21 жінки: 41 – молодого, 12 – середнього і 1 – похилого віку. Серед носіїв C. d. 28 виділяли токсигенні штами збудника і 36 – нетоксигенні; у 29 носійство C. d. розвинулося на фоні хронічного тонзиліту. 10 носіїв C. d. із супутнім хронічним тонзилітом на фоні загальновизнаної антибактеріальної терапії отримали водно-спиртовий екстракт ехінацеї пурпурової. З метою порівняння показників, які визначали у хворих на дифтерію та носіїв C. d., обстежили 56 практично здорових (донори).

Групу осіб з хронічною патологією ЛОР-органів, у яких визначався низьким рівень резистентності, склали 12 студентів (7 чоловіків і 5 жінок молодого віку) з хронічним тонзилітом без клініко-параклінічних ознак іншої соматичної патології; а також військовослужбовці, які взяли участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у червні-серпні 1986 р. (100 чоловіків молодого віку). Результати дослідження цих груп порівнювали з даними, отриманими при обстеженні здорових з високим рівнем резистентності (32 студенти та 50 донорів).

12 осіб з низьким рівнем резистентності (учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС) отримали курс реабілітаційної терапії екстрактом ехінацеї пурпурової протягом 3 тижнів. Ефективність проведеного лікування оцінювали при порівнянні з показниками аналогічної групи пацієнтів (18 чоловіків), яких лікували тималіном протягом 10 діб.

Клінічну ефективність екстракту ехінацеї пурпурової визначали також у осіб з хронічним тонзилітом (28 чоловіків молодого віку).

Для встановлення діагнозу «дифтерія» враховували клінічні дані (вираженість симптомів та їх динаміку, строки виникнення і характер ускладнень, ефект від лікування та ін.), результати епідеміологічного, бактеріологічного та серологічних досліджень. Згідно з класифікацією, наведеною у виданні “Международная классификация болезней” (ВОЗ, 1985), дифтерію оцінювали за локалізацією, поширеністю місцевого запального процесу, характером ураження слизової оболонки та тяжкістю перебігу. Для встановлення діагнозу «дифтерійний міокардит» та визначення ступеня його тяжкості використовували дані, викладені у методичних рекомендаціях “Клиника, диагностика дифтерийных миокардитов и принципы их лечения” (Ж. И. Возианова и соавт., 1993; Ж. И. Возианова, 1996). Діагноз бактеріоносійства встановлювали за відсутності клінічних проявів дифтерії, змін на ЕКГ у процесі нагляду та за наявності щеплень (С. О. Крамарєв і співавт., 1996).

При визначенні рівня резистентності використовували підрахунок гострих захворювань дихальних шляхів протягом 1 року життя: високий рівень визначали за їхньої відсутності, низький – за наявності частих (4 і більше) гострих захворювань (В.А. Доскин, М.Н. Рахманова, 1993; Г.Н. Дранник и соавт., 1994).

Хворим на дифтерію дослідження проводили у динаміці: при госпіталізації, кожні 5-7 днів перебування у стаціонарі та при виписці. 14 хворим, які перенесли дифтерійний міокардит, клініко-біохімічне обстеження виконане через 6 місяців після виписки. Носіям C. d. дослідження виконували дворазово: до і після проведення санації. Особам з низьким рівнем резистентності, які отримали курси реабілітаційної терапії, дослідження виконані до і після завершення курсів лікування.

Для вирішення поставлених завдань основними у обстеженні хворих і здорових людей, а також експериментальних тварин, були біохімічні та біофізичні методи, за допомогою яких оцінювали ліпідний обмін, інтенсивність реакцій вільнорадикального ПОЛ та стан АОС. Угрупування використаних біохімічних і біофізичних методів наведене у табл. 1.

Стан місцевого імунітету оцінювали за концентрацією sIgA (Е.В. Чернохвостова и соавт., 1975) у слині обстежених пацієнтів. Оцінку клітинного імунітету проводили за методом К. А. Лебедєва та І.Д. Понякіної (1990), гуморального – за концентрацією імуноглобулінів А, М і G у сироватці (G. Mancini et al., 1965). Вміст ЦІК у сироватці визначали преципітацією у розчині