Краєзнавство

Крім цих промислів важливим було й солеваріння, яким займалися наймані чоловіки на Торських озерах (нині – місто Слов′янськ Донецької області). Для виробництва пороху слобожани використовували селітру, видобуванням якої ще із 40-рр. XVII ст. займалися біля Чугуєва. Наприкінці XVIII ст. на Слобожанщині було вже 500 селітряних мануфактур.

«Цей  промисел  принесли  з  собою  переселенці  з  Задніпрянщини,  де  він  був широко розвинутий...Населення у Слобідській Україні теж мусило вести безупинну  боротьбу  з  татарами  і  для  цього  йому  потрібен  був  порох,  а значить, і селітра… Коли цей дикий степ був ще безлюдний, на ньому восени навмисне випалювали суху траву і через це у ґрунті збиралося багато попелу, котрий перетворювався в селітряні бурти. У 1648 р. Степан Тевяшов виварював селітру в степу біля Чугуєва на ріці Бурлуці. З Петра Великого виварка  селітри  переходить  у  руки  козацької  старшини  й  дворян,  котрі будують  заводи  і  постачають  селітру  у  казну;  згодом  купівля  селітри зробилася казенною монополією».

Фактично можна сказати, що на кінець XVII ст. на Слобожанщині були закладені умови розвитку промислів, чому сприяли і природні умови, і політика російського царизму, і виклики тогочасного ринку. Переселенці – поважні господарі, як назвав їх М.Ф.Сумцов, йшли сюди, «…не восліп, манівцем, а розумно з худобою, кіньми, волами, чумацькими возами-мажами, з грішми, одежиною,…  Осідали вони одразу міцно і розумно». Відтак,  промисли вели вони традиційно, як то було на їх батьківщині.

 

XVIIІ ст. – час розквіту слобожанських промислів. Особливо серед них виділяється чумацтво, яке було не лише економічно зумовленим явищем, а й романтичною сторінкою  української  минувшини. Добиралися вони до Криму різними шляхами, здебільшого  Муравським,  іноді  – Сагайдачним. Доставка солі з Криму тісно пов′язана із селом Таранівка тогочасного Зміївського повіту, яке було розташоване на Муравському шляху. Таранівка тривалий час була  місцем  відпочинку,  тимчасовою

стоянкоючумаків;місцевічумаки

 

 

Життя чумаків, їх мандрівки по степу, пригоди, знайшли яскравий вираз в численних народних піснях, переказах та легендах, а в небі – Чумацький шлях – орієнтир для цих сміливих людей. Чумаки зі

своїми неспішними валками забезпечували Україну і Слобожанщину дешевою самосадною кримською сіллю та донською рибою.

 

розпродували свій товар у Таранівці, інші везли до Харкова і далі – у північні райони  Російської  імперії.  На  початку  ХІХ  ст.  на  Слобожанщині нараховувалося понад 4 тис. чумаків, серед яких були і заможні селяни, і селяни

середнього достатку.

Ремесла слобожан

З другої половини XVII ст. на Слобожанщині почали розвиватися ремесла

– невід′ємна частина життя переселенців. Потрібно сказати, що українські землі здавна славилися значною кількістю ремісників, які вели самостійне господарство і виготовляли вироби на замовлення. У XVI- XVII ст. в Україні вже налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей. Власне весь перелік ремісничих професій, який існував на Лівобережній Україні був представлений і на Слобожанщині. Ткачі виробляли полотно, сукно, коци (килими); шаповали виготовляли повсть, киреї (плащі з башликами); чинбарі вичиняли шкіри для виробництва взуття, кожухів, упряжі; кравці – свитки, кожухи, робили сідла та упряж; ковалі і слюсарі – різні господарські й побутові металеві речі; столяри, теслярі, бондарі – скрині, діжки, рами, гонти; стельмахи майстрували вози, карети, колеса; гончарі – посуд; ювеліри-сріблярі – прикраси.

Переселенці на нові землі принесли і структуру ремісничого виробництва

– цехи. Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова організація – об'єднання ремісників однієї чи

 

ряду  професій  в  межах  міста  у  спілки  – цехи. За даними документу від 1685 р. у Харкові серед ремісників було уже 5 цехмістрів, тобто керівників цехів.

В Топографічному описі міст Слобідсько-

Української губернії за 1767-1773 рр. зокрема

 

Перша згадка про виникнення

цехів на Слобожанщині датована 1671 роком, коли Московський цар дозволив засновувати цехи в нашому краї.

 

відзначалося, що у Валках існували ремесла: ковальське, шевське, кравецьке, ткацьке, теслярське, гончарське, бондарське, шаповальське, шкіряне та лимарське (римарське). В Мерефі працювали ремісники: ткачі, шевці, ковалі, теслярі, чинбарі. Серед ремісників Харкова особливо славилися коцарі. Вони самі пряли вовну, власним способом виготовляли мінеральні і рослинні фарби для пряжі і майстерно ткали гарні й добротні коци-килими. У розвитку цього ремесла важливу роль відіграли харківські жінки. В «Топографічному описі Харківського намісництва з історичною передмовою…» за 1788 р. зазначено:

«Работа женскаго пола въ дѣланіи ковровъ разной меры и цѣны. Ковры сіи называются коци, а мастерицы коцарки, которые сами составляютъ из минераловъ и растений, здесъ же собираемыхъ, разныхъ цвѣтовъ краски, коии приготовленную шерстяную пряжу красятъ, и тогда