Краєзнавство

своїх  дітей.  Школи  в  цей  час  засновувалися  при

 

церквах, при цьому парафіяни самі платили гpoшi директорові, тобто дякові. Тому ці заклади отримали назву церковно-парафіяльних, а ще їх називали «дяківки».

Церковні школи були трикласними. Посада дяка

при церкві була поєднана із посадою шкільного вчителя. У цих школах, як правило, навчалися діти козаків, заможних селян, міщан i духовенства. I хоча народні школи давали лише елементарні знания (але в той період i це мало велике позитивне значения), слобожани ставилися до них з повагою. У них все

було  рідним:  i  помешкання,  i  зв'язок  з  церквою,

 

 

У XVIII ст. таких навчальних закладів на Харківщині було досить багато. Так з перепису слобідсъких полків 1732 р. відомо, що в

чотирьох полках Слобідської України функціонувало 124 школи.

 

братствами i учитель-дяк, який був сам із народу й жив його життям, i мова

(навчання велося українською мовою), i шкільні звичаї.

УдокументахXVIIIст.збереглисязгадкипродіяльністьцерковно-

парафіяльних шкіл на Харківщині.

 

«..Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з сімейством у другій поміщалося школа з довгими столами, за якими сиділи три класи школярів: у першому – ті, що вчили буквар, у другому – де учили часослов і у третьому – де вивчали Псалтирі; у другому і третьому учили й письму. Школярами були й малі діти, й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері... Шумливо було в школі, бо кожний із 30-40 школярів у весь голос читав або співав своє. Батьки платили дякові за науку і натурою, і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик

 

здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школярі, а горщик розбивали надворі у дрібні черепки. Батько такого школяра пригощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школярі помогали дякові дзвонити на дзвониці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збирати у лісі та приносити йому горіхи, груші, калину. На празники він виучував їх віршів. Окрім того, траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди думали, що вона може справити дитину» .

Певну роль у поширенні грамоти й початкової освіти на Харківщині відіграли мандрівні дяки – учителям, які переходили з місця на місце і в селах навчали дітей. Більшість із них були вихованцями різних українських шкіл і

«мандрували» вони здебільшого під час канікул у пошуках заробітку. З другої половини XVIII ст. кількість народних шкіл поступово зменшується. Це явище можна пояснити процесом закріпачення козацтва та селян. Треба зазначити, що кріпацтво стало найкрутішим переломом в економічному і соціальному житті українців другої половини XVIII ст.

Церковні школи, а також мандрівні дяки, хоч і давали лише початкову освіту, відіграли у XVII-XVIII ст. на Харківщині велику просвітницьку роль.

Відтак  потреба  у  відкритті  навчального  закладу  на  Слобожанщині  була

цілком логічною та закономірною. Тому й перенесення у 1726 р. духовної школи з Білгорода до Харкова стало поштовхом до розвитку освіти на Слобожанщині. Колегіум був відкритий у 1722 р. у Бєлгороді завдяки білгородському єпископу Єпіфанію Тихорському, вихованцеві Києво-Могилянської академії. Проте, як зазначили дослідники, за чотири роки існування колегіуму в цьому місті він не відчув навіть чогось схожого на ту підтримку, яку потім отримав від населення Харківщини.

У 1726 р. духовна школа почала діяти у Харкові у будинку, який Є. Тихорський придбав для неї за свої кошти у харківського полковника Л. Шидловського. Школа була з’єднана з приходською кам’яною Покровською церквою, і увесь комплекс за наказом Синоду 1729 р. дістав назву Училищного Покровського монастиря. Одразу ж по переїзді школи до Харкова почали складатися її володіння. Найбільш значні благодійні внески зробили генерал- фельдмаршар князь М. М. Голіцин та Є. Тихорський. М. М. Голіцин купив села Пісочки, Замоський Кут та інші з хуторами та угіддями і передав на утримання вчителів та учнів. Володіння   були розташовані в також у Валківському, Зміївському,  Ізюмському,  Грайворонському  повітах.  Таких  великих пожертвувань не знала при заснуванні жодна з духовних шкіл Російської імперії.

Після перенесення школи до Харкова вона отримала статус всестанового навчального закладу, у якому, крім дітей духівництва (хоч вони й склали більшість), могли одержувати освіту діти інших станів: дворянства, козацтва,

 

міщан, купців, іноді селянства. У цьому виявилися демократичні традиції українського суспільства. Саме ця обставина стає причиною активної підтримки школи різними категоріями населення, які вважали

її «своїм» навчальним закладом. Крім того, після  перенесення  школи  до  Харкова з’явився вищий богословський клас. Таким чином склався повний курс наук – 8 класів: богослів’я філософії, риторики, поетики, синтаксису і граматики, інфіми, фари, слов’янського. Такий тип навчального

закладу   прийшов   в   Україну   із   Західної