Ландшафтознавство

Інтенсивність сприйняття пахощів ландшафту визначається такими природними чинниками, як температура і вологість повітря, величина атмосферного тиску, швидкість вітру. Не менше значення мають і чинники, пов'язані із станом людини – її настроєм, емоційним сбудженням, втомою тощо.

Одна із головних відмінностей між сприйняттям речі та місця й сприйняттям ландшафту полягає у тому, що при річ та місце вирізняються органами чуттів (передусім, зором) на фоні деякого простору й далі на них концентрується увага. При сприйнятті ж ландшафту необхідно сприйняти весь цей простір, не вирізнити його, а охопити. Отже, якщо при сенсорному сприйнятті речі особливе значення має концентрація уваги на ньому, то при сприйнятті ландшафту – її розсіювання по простору. У зв’язку із цим постає питання щодо можливого поля цього розсіювання.

Фізична енергія випромінюється від фізіономічної частини ландшафту (звукові хвилі, світло тощо) незалежно від того, сприймає ландшафт людина чи ні. Якщо немає перешкод (наприклад, фронтальних додатних форм рельєфу, фронтального ряду будинків тощо), то ця енергія може простягатися дуже далеко. Однак можливості сенсорних органів людини здатні розрізняти цю енергію лише при її кількості, що перевищує деякій поріг: енергія стимулу (наприклад, світла), яка менша за цей поріг, не збуджує активності нейронів, отже людиною не сприймається.

Ту частину реального фізичного простору, енергетичні сигнали від якого досягають порога сенсорного сприйняття й можуть бути сприйнятими людиною, можна назвати полем сенсорного сприйняття ландшафту. Різні органи чуття людини мають свій радіус сенсорного сприйняття (рис. 32).

 

Як видно із рис. 32, основна інформація про простір отримується зором, слухом і нюхом. Саме ці чуття й визначають поле сенсорного сприйняття ландшафту: те, що потрапило до нього і є фізичною основою формування у людини образу ландшафту.

Зовнішня межа поля зорового сприйняття обмежене нашим зором у такий спосіб, що ми не можемо бачити об’єкт, який розташований далі від нас, ніж на відстані, яка в 3500 разів більше його розмірів. Проте світло сприймається із значно більших відстаней – в ясну темну ніч полум’я свічки можна розрізнити неозброєним оком із відстані у 50 км.

Межі поля сенсорного сприйняття ландшафту залежать не тільки від сенсорних органів людини, а й від самого ландшафту, що сприймається: перешкоди на шляху енергії від окремих місць ландшафту можуть зробити їх невидимими й нечутними. Рис. 33 ілюструє залежність конфігурації меж поля сенсорного сприйняття ландшафту від особливостей його рельєфу і місцеположення спостерігача.

 

На основі конфігурації обрисів поля сенсорного сприйняття ландшафтів можлива і їх класифікація. Виділяються відкриті, напіввідкриті, закриті ландшафти, ландшафти панорамного типу та ландшафти-перспективи, які також розрізняються за “глибиною розкриття”.

В межах поля сенсорного сприйняття ландшафту здатність органів чуттів людини сприймати окремі місця та їх конфігурації змінюється поступово. Тому це поле прийнято поділяти на три зони: передній, середній та дальній плани ландшафту. Крім власне особливостей зорового сприйняття ландшафту, ці межі визначаються з урахуванням його композиційних особливостей. Так, часто передній план ландшафту обмежується фронтальним рядом дерев чи будинків, який може знаходитися у кількох метрах від точки спостереження.

 

 

Чинники сприйняття людиною ландшафту прийнято поділяти на три крупні групи – біолого-еволюційні, соціокультурні та персональні.

Сучасна людина є результатом тривалого пристосування виду Homo sapiens sapiens до ландшафту і має вроджені психічні та поведінкові риси, чи, принаймні еволюційно зумовлену тенденцію, сприймати його у певний спосіб. Це означає, що сприйняття ландшафту сучасною людиною має еволюційно зумовлений базис. Так, більш ніж 99% людської історії люди жили у племенах мисливців-і-збирачів й їх виживання цілком і повністю визначалося тим, наскільки адекватно і як саме вони сприймали ландшафт. Отже, еволюція людського мозку протягом практично усього часу його існування відбувалася в умовах природного ландшафту. В результаті, у людини виробилися й стали вродженими тенденції сприймати ландшафт за тими рисами його конфігурації, які визначають виживання у ньому людини як біологічного виду, а 1% людської історії є еволюційним строком, замалим для того, щоби людина повністю позбулася своїх інстинктів, які протягом набагато більшого часу у ній закріпилися.

Виживання давньої людини у ландшафті визначалося трьома головними чинниками: 1 – наявністю у ландшафті харчових ресурсів і, особливо, води; 2 – можливості добути ці ресурси завдяки полюванню і збиранню рослинної продукції; 3 – можливості уникнути небезпек від природних ворогів і стихійних лих; 4 – можливості вивчати територію ландшафту. Всі ці чинники виживання залежали від вміння людини сприймати ландшафт як сприятливий чи загрозливий для виживання.

Для полювання сприятливими є ландшафти, в яких погляду відкриваються його значні сегменти, оглядаючи які можна відшукати жертву, а далі наздогнати й здобути її. Сприятливим ландшафт буде і у