Ландшафтознавство

Перцепційно-когнітивний напрям естетики ландшафту скерований на пізнання процесу, закономірностей та чинників естетичного сприйняття людиною ландшафту. Цей напрям естетики ландшафту тісно пов'язаний з теорією та методами досліджень перцепційного ландшафтознавства, основні положення якого були розглянуті у гл. 6. Але естетика ландшафту цікавиться не сприйняттям ландшафту загалом, а лише однією з форм цього сприйняття, а саме – естетичного. Особливо важливе значення у дослідженнях естетичного сприйняття ландшафту посідає з'ясування закономірностей і чинників формування у людини естетичного образу ландшафту.

 

Палеоландшафтознавство вивчає ландшафти, які існували у минулі доісторичні часи. У полі його уваги не тільки реконструкція ландшафтів минулого, але й з'ясування того, як і коли одні ландшафти змінювалися іншими. Тобто, поряд із відновленням структури ландшафтів минулих часів, палеоландшафтознавство вивчає й еволюцію ландшафтів. Це вивчення становить не тільки суто науковий інтерес, а має велике значення для вирішення низки важливих проблем сьогодення, в тому числі й практичного спрямування – пошук покладів корисних копалин, прогнозування змін ландшафтів на близьку та віддалену перспективи тощо.

Хоча палеогеографічні дослідження мають тривалу історію, становлення палеоландшафтознавства як окремого наукового напряму ландшафтознавства припадає на другу половину ХХ ст. Особлива роль у формулюванні теоретичних його засад належить Л. Рухіну, який вперше дав чітке визначення поняття ландшафту минулого або палеоландшафту як однорідної ділянки земної поверхні, в межах якої у певну історичну епоху природні умови (рельєф, органічний світ, клімат) однорідні і відмінні від прилеглих районів. Згідно з Рухіним, відновлення фізико-географічної обстановки минулого є ніщо інше, як реконструкція ландшафтів. Тому він вважав, що палеогеографія – це насамперед «наука про географічні ландшафти минулого та їх розвиток», не розрізняючи, таким чином, між палеогеографією та палеоландшафтознавством.

Як окремий науковий напрям палеоландшафтознавство знайшло переконливе обґрунтування у працях українського географа М. Веклича. він вважав, що, на відміну від палеогеографії з такими її розділами, як палеокліматологія, палеопедологія (палеоґрунтознавство) та ін., що вивчають окремі компоненти географічної оболонки, палеоландшафтознавство є окремим науковим напрямом, який вивчає цілісні поєднання цих компонентів – палеоландшафти. Під керівництвом М. Веклича була розроблена методика палеоландшафтознавчих реконструкцій й за нею були складені палеоландшафтні карти території України, виявлені часові закономірності розвитку її ландшафтів (Н. Сіренко, Ж. Матвіїшина, Н. Герасименко та ін.). Аналогічні за змістом палеоландшафтознавчі дослідження виконувались у Росії В. Синіциним, А. Мольбертом, О. Величко та ін.

Палеоландшафтознавство – напрямок ландшафтознавства, який вивчає ландшафти доісторичного часу та їх еволюцію. Його об’єктом є палеоландшафт. За визначенням І. Мельничука, він являє собою багатокомпонентну функціональну взаємопов'язану, відносно генетично однорідну природну територіальну систему, яка об'єктивно існувала на протязі певного геологічного етапу. Палеоландшафт складається з окремих відносно самостійних природних компонентів (мінеральний субстрат, рельєф, клімат, води, фунти, рослинність, тваринний світ). Внаслідок взаємодії між ними виникає якісно нове утворення, з властивостями, не притаманними його окремим частинам.

Особливістю палеоландшафту як об’єкту безпосередніх досліджень є те, що у ньому елементи його мобільного та біотично активного складових (див. рис. 7) практично повністю втрачені, або збережені лише частково чи в сильно зміненому вигляді (наприклад, окремі види фауни, флори, ґрунти або їх певні генетичні горизонти тощо). Таким чином, як об’єкти досліджень палеоландшафти завжди будуть «неповними», бо на даний час складаються лише з тих речовинних елементів, які уціліли з давніх часів. Такі елементи називають палеоландшафтними пам'ятками. Поряд із ними, в сучасних ландшафтах палеолоандшафтознавці знаходять матеріальні свідоцтва, які вказують на процеси, що протікали у давніх ландшафтах (заболочення, площинний змив, нагромадження торфу та ін.). Сліди давніх природних процесів у ландшафтах носять назву палеоландшафтних індикаторів. Разом палеоландшафтні пам'ятки та індикатори складають палеоландшафтні документи. Саме на основі їх аналізу із залученням відомостей щодо змін клімату, водного режиму та інших природних процесів минулого можливо відновити (реконструювати) структуру ландшафтів минулих епох.

Загальнотеоретичною основою палеоландшафтознавства є вчення про загальний причинний зв'язок природних явищ у часі і просторі, про їхню взаємодію й взаємозалежність. Цей зв'язок реалізується в певних просторово-часових рамках, які й визначають загальний об’єкт палеоландшафтознавства. для його позначення М. Веклич запропонував поняття палеогеографічної оболонки. У просторовому відношенні її межі співпадають із сучасною географічною оболонкою. У відношенні часових меж, тобто часом виникнення палеогеографічної оболонки та часом, коли вона трансформувалась у сучасну географічну оболонку, серед дослідників єдності немає. Практично усі вони одностайні в тому, що палеогеографічна оболонка виникла одночасно з формуванням Землі як планети, а питання щодо її верхньої часової межі лишається дискусійним. Більшість вчених вважають, що її слід проводити між плейстоценом і голоценом, тобто приблизно 10 тис. років тому. Підставою для цього твердження є те, що ландшафти голоценового віку за основними своїми рисами дуже близькі до сучасних й тому є об’єктами власне ландшафтознавчих, а не палеолдандшафтознавчих досліджень.

Сучасне палеоландшафтознавство стало розгалуженим науковим напрямом, у межах якого розробляється різноманітні наукові та прикладні питання, пов'язані з відновленням еволюції ландшафтів, складанням палеоландшафтознавчих карт, визначенням віку та тривалості існування різних ландшафтів, обґрунтування схем етапності їх розвитку та багато інших. Однак