Предмет:
Тип роботи:
Навчальний посібник
К-сть сторінок:
381
Мова:
Українська
вона коливалася від 80 до 140 тис. років, у середньому – від 20 до 90 тис. років, а в пізньому – від 10 до 20 тис. років.
Пізнання причин і закономірностей розвитку палеоландшафтів, порівняння їх з сучасними ландшафтами, дає змогу зробити науковий прогноз їх розвитку на найближчу та віддалену перспективи, розробляти сценарії можливих змін природного навколишнього середовища, зокрема пов’язаних із глобальними та регіональними змінами клімату. Прогнозування розвитку ландшафтів на віддалену перспективу базується на екстраполяції палеоландшафтних реконструкцій. Для прогнозування розвитку ландшафтів широко застосовують метод палеогеографічних аналогій, що включає в себе одночасно просторове співставлення структур ландшафтів і процесів у них та часову екстраполяцію виявлених завдяки цьому закономірностей.
§ 7.6. Історичне ландшафтознавство
Історичне ландшафтознавство вивчає зміни ландшафтів за історичний час, коли людина стала могутнім чинником цих змін. Відмінність історичного ландшафтознавства від палеоландшафтознавства визначається насамперед хронологічними рамками досліджень ландшафтів. Як було вказано в § 7. 5 навчального посібника, палеоландшафтознавство обмежується дослідженням ландшафтів доголоценового часу. У голоцені, поряд із природними чинниками змін ландшафтів, з'являється новий потужний фактор їх змін – людина з її практиками господарювання у ландшафті. Разом зі змінами цих практик (наприклад, із переходом до підсічного землеробства, від богарного до зрошуваного тощо) змінюється й вплив людини на ландшафт і самий ландшафт, на якому усі ці зміни позначаються. Саме ці історичні зміни ландшафтів і вивчає історичне ландшафтознавство. Воно має численні практичні застосування, оскільки сучасне навколишнє природне середовище є результатом тривалого взаємопов’язаного розвитку природи і людського суспільства. Тому пізнання механізмів, закономірностей і тенденцій розвитку ландшафтів в минулому є необхідним етапом пізнання їх сучасного стану та прогнозування змін у майбутньому.
Становлення та розвиток історичного ландшафтознавство невіддільні від формування наукового ландшафтознавства загалом. Його засновник О. Гумбольдт вважав ландшафт історичним феномен, на риси якого істотно позначається історія його освоєння людиною. Особливу увагу зв’язкам ландшафту з історичними змінами в заселенні території, трансформації стилів і напрямків господарювання, війнами тощо приділяли такі ландшафтознавці 19 – початку 20 ст., як О. Шлютер, П. Відаль, Ж. Брюнн, В. Докучаєв, Л. Берг і особливо К. Зауер.
Культурне ландшафтознавство, яке у Північній Америці започаткував К. Зауер й яке буде далі розглянуте у § 7. 8 навчального посібника, мало чітко виражену історичну спрямованість. Ландшафтознавча школа університету Берклі. яку заснував К. Зауер, відзначалась історичним підходом до вивчення ландшафтів. Її представники наголошували, що сучасний ландшафт є продуктом його тривалого історичного освоєння людиною й зрозуміти ландшафт без його історико-географічних реконструкцій неможливо.
На становлення історичного ландшафтознавства в Росії істотний вплив мали роботи В. Докучаєва, особливо його монографія «Наші степи колись і зараз» (рос. – «Наши степи прежде и теперь» (1892 р.). У цій праці вчений при аналізі ландшафтів Руської рівнини (переважно в межах України) широко використовує історичні відомості, дані археології, аналіз реліктових рослинних угруповань, за сучасними ґрунтами відновлює ареали поширення різних типів рослинності в минулому. Започаткований В. Докучаєвим історико-ландшафтознавчий напрям досліджень у російській географії розвинули у довоєнні часи Л. Берг, В. Талієв та інші вчені.
Значний внесок у розвиток історичного ландшафтознавства післявоєнного часу зробив Ф. Мільков. Він сформулював предмет і завдання історичного антропогенного ландшафтознавства, рівні територіального історико-ландшафтного аналізу. Зокрема він дійшов висновку, що правобережні лісостепові ландшафти України являють собою ареал найбільш давніх на Руській рівнині антропогенних сільськогосподарських ландшафтів, історико-ландшафтний аналіз якого треба починати з доби неоліту.
Оформлення історичного ландшафтознавства в самостійний науковий напрямок з чітким визначенням його об’єкту, предмету, специфіки методів досліджень тощо, пов'язані з працями B. Жекуліна. Сполучення генетичного принципу, що використовується в ландшафтознавстві, з методом часових зрізів, який розробили історики, дозволило B. Жекуліну закласти підґрунтя діахронічного підходу в історичному ландшафтознавстві.
В Україні історичне ландшафтознавство значного розвитку набуло з початку 1970-их рр. завдяки дослідженням С. Трохимчука, Л. Воропай, П. Підгородецького, С. Романчука, В. Коржика та інших ландшафтознавців.
Історичне ландшафтознавство – науковий напрям, який вивчає ландшафти та їх зміни під впливом природних і антропогенних чинників впродовж історичного часу (голоцену).
Зміст і напрями досліджень історичного ландшафтознавства зумовлені реалізацією загальнонаукового історичного підходу до вивчення ландшафту. Цей підхід ґрунтується на тому, що сучасний стан ландшафтів, а відтак і їх майбутні стани, обумовлені попереднім їх розвитком і змінами. Історичний підхід також використовує й палеоландшафтознавство (див. § 7. 5), але, на відміну від нього, історичне ландшафтознавство зосереджує свою увагу переважно на антропогенних чинниках змін ландшафтів. Таким чином, об'єктом історичного ландшафтознавства (так само, як і актуального ландшафтознавства) є сучасні (голоценові) ландшафти, а предметом вивчення – їх природно-антропогенний розвиток від початку господарської діяльності людини до сучасності. Фактично, це історія формування антропогенних ландшафтних комплексів, яка в свою чергу є також і історією природокористування.
Як вважає С. Романчук (1998), природокористування можна розглядати як головний механізм взаємодії між суспільством і природним середовищем, яка відбувається на рівні територіальних систем, що складаються із підсистем природи, господарства і населення. Такі системи під різними своїми назвами визнаються предметами історичного ландшафтознавства. Так, В. Жекулін називає їх історико-географічними системами, С. Романчук – ландшафтно-господарськими або ландшафтно-етногосподарськими, Л. Воропай – природно-антропогенними, М. Крилов – системами природокористування тощо.
Попри термінологічні відмінності у назвах