Ландшафтознавство

Реконструкція палеоландшафтів полягає у тому, що на основі опрацювання складною системою методів наявних для певної території палеоландшафтних документів дослідники відновлюють вигляд (тобто вертикальні та територіальні структури), який мали ландшафти у певний етап їх розвитку (наприклад, у ранньому, середньому, пізньому плейстоцені тощо).

Важливим результатом палеоландшафтознавчих реконструкцій є карти ландшафтів минулого, які називаються палеоландшафтними картами. На них відтворені ландшафти і їх структури у вигляді, в якому вони існували в різні епохи. В залежності від наявних палеоландшафтних документів ці карти можуть складатися у різних масштабах і з різною детальністю. Здебільшого, чим давнішим є час, на який виконується реконструкція палеоландшафтів, тим дослідник має менше необхідних для неї вихідних матеріалів. Тому на віддалені у часі періоди є можливість скласти карти дрібних масштабів, які вказують на найбільш загальні риси ландшафтної структури минулого. Приклад такої карти наведено на рис. 45.

 

 

Палеокліматичні пояси: 1 – холодно-помірний без Classopolis, 2 – північний помірний з переважанням фенікопсісових лісів, 3 – субтропічні з переважанням лусколистих та товстостовбурових формацій, 4 – тропічний з Dicheiropolis, 5 – південний помірний

Особливо цінними у науковому та практичному відношеннях є серії палеоландшафтних карт, складені для одного й того самого регіону, але на різні етапи його розвитку. Приклад такої серії карт наведено на рис. 46.

 

а – мартоношський ортоетап: 1 – широколистяно-хвойні ліси, 2 – широколистяно-соснові ліси з домішкою інших хвойних порід та лучними степами, б – завадівський ортоетап: 3 – широколистяно-хвойні ліси, 4 – хвойно-широколистяні ліси з лучними степами, 5 – широколистяно-соснові ліси зі злаково-різнотравними степами, в – прилукський ортоетап: 6 – широколистяно-соснові ліси, 7 – сосново-широколистяні ліси з домішкою ялини, 8 – сосново-широколистяні ліси, 9 – сосново-широколистяні ліси з різнотравними степами, 10 – сосново-дубові ліси з лучними степами, 11 – різнотравно-злаковий степ, г – дофінський гіпоетап: 12 – березово-соснові ліси, 13 – березово-соснові ліси з домішкою широколистяних порід і різнотравними степами, 14 – степи з долинними та байрачними лісами, 15 – злаково-полиново-мареві степи, 16 – опорні розрізи, досліджені спорово-пилковим методом, та їх номери

Важливим питанням палеоландшафтознавства, тісно пов’язаним із реконструкцією палеоландшафтів і складанням їх карт, є класифікація палеоландшафтів. Загальні принципи класифікаційних побудов палеоландшафтів лишаються такими самими, як і для сучасних ландшафтів (див. § 3. 5 посібника). Проте класифікація палеоландшафтів ускладнюється тим, що палеогеографічна оболонка Землі протягом всієї її історії постійно змінювалась й тому виробити єдину для усіх етапів її розвитку критерії виділення класифікаційних таксонів дуже складно. Оскільки кожний етап характеризується тільки йому властивими природними умовами М. Веклич вважає доцільним розробляти для кожного палеогеографічного етапу фанерозою свою класифікацію і таксономію, а також легенду для палеоландшафтних карт. При їх складанні необхідно використовувати галузеві (палеогеологічні, палеогеоморфологічні, палеопедологічні, палеокліматичні, палеобіогеографічні, літолого-фаціальні) карти, геологічні профілі та розрізи, картосхеми, інші допоміжні карти.

Палеоландшафтні реконструкції мають не тільки наукове, але й практичне застосування. Вони дають можливість виявити умови формування інженерно-геологічних властивостей гірських порід, встановити території поширення екзогенних родовищ, розробити схему стратиграфічного розчленування антропогенових відкладів, скласти прогноз розвитку сучасних ландшафтів.

З'ясування еволюції ландшафтів. Згідно з класичними уявленнями про еволюцію природи Землі, однієї з її головних рис є етапність – властивість історії розпадатися на окремі відрізки часу, різні за тривалістю. М. Веклич вважає, що етапність розвитку природи є одночасно схемами етапності ландшафтів і палеоландшафтів.

Різні науковці запропонували свої схеми етапності розвитку ландшафтів. Так, плейстоцен (1, 29 – 0, 935 млн. років) у найпростішому варіанті поділяється на ранній, середній та пізній етапи. Однак, В. Зубаков поділяє його на 25 етапів, які об’єднуються у 6 його суперетапів, а М. Веклич – на 10 ортоетапів, які об’єднуються у 5 мегаетапів.

У проблемі еволюції ландшафтів важливим є питання віку палеоландшафтів. Серед ландшафтознавців немає єдиного погляду щодо критеріїв його визначення. Одні дослідники вважають, що вік ландшафту починається з часу звільнення території з-під рівня моря чи відступу льодовика, коли виник наземний твердий абіотичний субстрат, на якому далі формуються і змінюють один одного відповідні ґрунти, рослинні угруповання, формується певний водний режим тощо. Інші дослідники схильні вважати, що вік ландшафту слід визначати за моментом, коли він набув певну інваріантну структуру, а час його зникнення – за моментом, коли ландшафт цю свою структуру змінив на іншу. Проте встановити відправні точки таких моментів дуже складно через те, що нова структура ландшафту змінює стару поступово, а такі складові ландшафту, як ґрунти, четвертинні і давніші відклади завдяки своїй інерційності протягом довгого часу можуть зберігати елементи попередньої структури.

Попри труднощі встановлення віку та тривалості існування палеоландшафтів, протягом якої вони функціонували і зберігали індивідуальну структуру (їх довговічності), сучасні методи досліджень дають змогу визначити їхній відносний і абсолютний вік. Зокрема з’ясовано, що довговічність плейстоценових ландшафтів була неоднаковою – у ранньому плейстоцені