Побутування жанру балади в усній народній творчості та українській літературі Ольги Кобилянської

Високого рівня узагальнення та авторської майстерності сягнули українські балади у ранній творчості Т. Шевченка. Національні сюжети, символи й образи з новою силою зазвучали в його творах, зокрема мотив перетворення дівчини в дерево знайшов своє відображення в поемі «Тополя», народно-поетичною атмосферою пройняті твори баладного характеру «Причинна», «Утоплена», «Хустина», «Катерина», «Лілея», «Княжна». Під впливом романтиків, в тому числі і раннього Шевченка, С. Руданський розпочав свою творчість жанром балади. Це були художні інтерпретації фольклорних тем і сюжетів, серед яких балада «Тополя», що по-новому зазвучала у його авторському варіанті. Тема заклинання словом розроблена ним в іншій баладі – «Верба», основною ідеєю якої є бумеранг скоєного зла, що додає творові ще більшого драматизму. Оригінальною є його балада «Два трупи» на основі сюжету про вбивство розбійником свого батька і його загибель від удару блискавки, а також балади «Вечерниці», «Упир» та ін. На основі баладних мотивів створені балади Б. Грінченка «Смерть отаманова», «Ярина», «Христя» (перегук з мотивом «Тройзілля»), «Біла бранка»; Я. Щоголіва «Лоскотарик», «Запорожець над конем»; І. Франка збірка «Баляди і розкази» та ін.

Цей жанр в модифікованій інтерпретації широко використовували поети-модерністи початку 20 ст. та поети Розстріляного Відродження, зокрема П. Карманський («Українська балада» зі збірки «AL FRESCO»), Б. -І. Антонич («Балада про тінь капітана», «Балада про пророка Иону», «Балада провулка», «Балада про блакитну смерть»), Микола Вороний (збірка «Балади й легенди»), Марко Вороний (поезія «Бондарівна»), І. Крушельницький («Балада про розбиті мрії», «Балада про багряну купіль»), О. Близько («Книга балад», яка стала справді визначним явищем в художньому опрацюванні цього жанру), М. Чернявський («Січовик», «Три сини»), В. Бобинський («Зимова балада», «Розіп´ятий скрипаль»), В. Еллан («Балада про любов»), М. Філянський (вірші «Дуб», «Осокор», «Явір», «Три явори» та ін. збірки «Calendarium»), Д. Фальківський (містична балада «Одна нога в стременах»), М. Йогансен («Балади про війну і відбудову»), Ю. Липа (Балада «В´ється стежка між кущами»).

Баладну традицію продовжили В. Сосюра (балади «Брати», «Комсомолець»), Л. Первомайський («Балада нового року», збірка «Героїчні балади»), А. Малишко («Старовинна балада», «Балада про наклеп», «Іспанські балади», «Балада про гречкосія», «Балада про вітер», «Балада про поета»), Дніпрова Чайка (балада «Мати-Русалка»), М. Рильський використав сюжет балади про Бондарівну в шостій главі поеми «Марина», де картину заходу сонця змальовує в образі вбивства вершником дівчини. До цього жанру вдавалися також Є. Маланюк («Варязька балада»), В. Свідзинський (балади та казкові вірші зі збірки «Поезії»), В. Забаштанський (збірка «Браїлівські балади»), І. Драч (збірка «Балади буднів», твори «Балада про соняшник», «Балада ДНК», «Балада про дядька Гордія», «Балада золотої цибулі», «Орлина балада» та ін.), Ірина Жиленко (збірка «Буковинські балади»), Ірина Калинець (цикл «Балади» зі збірки «Оранта» – «Балада про камінь», «Балада про коня», «Дорога до моря» та ін.), В. Лучук («Балада про хвилю», «Балада про диво-птаху»), Б. Нечерда («Балада про триста коней»). Цей жанр не залишається поза увагою і письменників найновішої генерації. Найбільше витримано в класичних рамках жанру твори молодого львівського поета Р. Скиби «Сивий ведмідь» (Сибірська балада), «Вона, або балада про Перелесника» та ін. ; модифікований жанр увійшов до творчого доробку Б. Щавурського («Балада про золотих 1», «Балада про золотих 2», «Балада Лисої гори» та ін.).

В епоху інтенсивного розвитку прозових жанрів та драматургії письменники часто використовували народні баладні сюжети для епічних творів. Чимало баладного матеріалу увійшло у твори М. Гоголя (найтиповішим зразком є повісті «Страшная месть» і «Утоплениця»). Балада «Жила вдова на Подолі» проявилася в українській літературі як сюжетна основа казки Марка Вовчка «Дев´ять братів і десята сестриця Галя». На основі балади «Лимерівна» М. Вовчок написала однойменне оповідання, а дещо пізніше під такою ж назвою з´явилась драма Панаса Мирного. Багато інших балад знайшли своє художнє трактування у драматичних творах М. Костомарова («Сава Чалий»), однойменній драмі І. Карпенка-Карого та його п´єсі «Бондарівна», І. Франка («Украдене щастя»).

Ряд літературних творів написано на сюжет популярної у народі балади «Ой не ходи, Грицю». Найпоширенішими є однойменна п´єса М. Старицького, драми К. Тополі «Чари», В. Самійленка «Чураївна», І. Микитенка «Маруся Шурай», повість О. Кобилянської «У неділю рано зілля копала», а також роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай». пісні, коломийки та тощо [21, с. 316].

Баладами прийнято називати «віршовані ліро-епічні твори легендарного або історичного змісту». Подібне визначення подали також В. Лесин і О. Пулинець: «Невеликий за розміром сюжетний ліро-епічний твір казково-фантастичного, легендарно-історичного чи героїчного змісту» [40 ]. Відомий російський літературознавець Л. Тимофєєв баладою називає «коротке віршоване оповідання» [41]. Балада (фр. «ballade» – «прованс»; «ballar» – «танцювати») – невеликий віршований ліро-епічний твір фантастичного, історико- героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом [19, с. 13]. Взагалі є багато версій щодо визначення терміну «балади». Наприклад, Лідія Дунаєвська пише про баладу так: «Пісні-балади – це ліро-епічні твори на родинно-, рідше соціально-побутову тематику з динамічними сюжетами, що з завершуються трагічною, часто фантастичною розв’язкою» [16, с. 77]. А. Кінько визначає цей термін таким чином: «Здавна під