Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

 

УДК 883: 82-6 /091/

 

КУЗЬМЕНКО Володимир Іванович

 

 

10.01.01. – українська література

 

 

Київ – 1999

 

Дисертацією є рукопис. 

Робота виконана в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. 

Науковий консультант – доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України ДОНЧИК Віталій Григорович, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, завідуючий відділом української літератури ХХ століття.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук АГЕЄВА Віра Павлівна, Національний університет «Києво-Могилянська академія», професор кафедри філології; доктор філологічних наук, професор КОВАЛЬЧУК Олександр Герасимович, Ніжинський педагогічний університет ім. М.В. Гоголя, завідуючий кафедрою української літератури; доктор філологічних наук КОДАК Микола Пилипович, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, старший науковий співробітник відділу теорії літератури.

Провідна установа: Національний педагогічний університет ім. М. Драгоманова, кафедра української літератури, Міністерство освіти України, м. Київ. 

Захист відбудеться « 28 « квітня 1999 р. о 10 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 178. 01 в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (252001, Київ, вул. Грушевського, 4). 

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. 

 

 

Жодні спогади сучасників, жоден музей не здатний так відтворити атмосферу, в якій жив і працював письменник, як це може зробити його листування. Епістолярій митця, цей замаскований «внутрішній діалог автора із власною совістю», надзвичайно багато дає не лише для вірогідного уявлення про перипетії особистого життя письменника, а й поглиблює наші знання про епоху, про поступ художньої думки, про взаємини між літературними й громадськими діячами. 

Останнім часом в українському літературознавстві значно посилилась увага до письменницького листування. Практично це виявилося в різних аспектах. Насамперед інтерес до епістолярних пам'яток позначився на масовому виданні приватної кореспонденції письменників-класиків та науковому коментуванні цих творів; плідні пошуки літературознавців сприяли цінним знахідкам нових епістолярних матеріалів і їх оприлюдненню в часописах, збірниках тощо. З'явилась низка спеціальних праць, де актуальні питання джерелознавства та текстології розглядаються крізь призму письменницького листування з позицій сучасного літературознавства. Нарешті, ця тенденція позитивно відбилася на зростанні загальної культури, глибині аналізу й синтезу нових розробок, оскільки «кожне зернятко фактичної інформації в таких справах посуває вивчення нашої літератури наперед». 

І все ж ця копітка робота, що дає можливість у деталях вивчати багатство духовного світу митця, потребує подальших зусиль і уваги дослідників. Найперше сама 

публікація письменницьких листів усе ще просувається надто повільно. До того ж добирають і друкують, як правило, лише вибрані епістолярні твори, переважно віддаленого хронологічного періоду (листи І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка чи Лесі Українки). Це, безперечно, має свої переваги (об'єктивніший відбір уже «відстояних» текстів; як зазначає Є. Прохоров, по смерті письменника потрібна певна «історична дистанція», чи, за висловом М. Чудакової, своєрідна «культурна пауза» перед початком активного дослідження творчого архіву митця). Однак такий підхід несе й істотні недоліки (скажімо, ускладення коментування листів «на відстані», ймовірність втрати рукописного джерела і т. п.). Наше літературознавство заборгувало також і перед авторами, чия епістолярна спадщина так і «не вирвалася із ув'язнення» (М. Жулинський) : листи, щоденникові записи та інші матеріали багатьох українських митців ще й нині прикуті до стелажів так званих спецсховів, розпорошені по численних архівах та приватних зібраннях і чекають хоча б попередньої систематизації, найзагальнішої характеристики й осмислення. 

Серед досліджень епістолярної спадщини українських класиків, уже оприлюдненої чи друкованої сьогодні в періодиці, переважну більшість становлять численні статті, коментарі, де подаються фактичні відомості про публіковані листи, хто й коли їх віднайшов тощо. В серйозніших працях (типу вступних статей або приміток до академічних видань листів класиків) дано порівняно ґрунтовніший аналіз епістолярної спадщини митців та її значення для вивчення особи письменника і його творчості. Щодо спроб цілісного розгляду епістолярного жанру в українській літературі, то (за винятком дисертаційних досліджень М. Назарука та Л. Вашків) їх ще не було в сучасній науці про літературу. Невипадково Ю. Шерех цілком однозначно стверджує: «Поетика епістолярного жанру не опрацьована. Історії листування на Україні ще не написано.

В умовах радянського тоталітаризму, коли панівний у науці про літературу соціологічний метод послідовно зводив художню творчість до класового еквіваленту, позбавляв її естетичного й етичного змісту, використання всілякого роду допоміжних матеріалів, як от: листування, архівних документів, мемуарів тощо було вкрай обмежене. Це зумовлювалось як суспільно-політичними, так і деякими внутрішніми причинами. Верхи відчували відразу до листування з його міжособовою закритістю, оскільки ні перлюстрації, ні оперування викритими приватними кореспонденціями на допитах у НКВС (МДБ-КДБ) не забезпечували «глобального контролю». До того ж влада не могла допустити оприлюднення звинувачувальних першоджерел про свою злочинну діяльність щодо власного народу. 

 У незрівнянно вигіднішому становищі, коли йдеться про свободу вислову – усного, письмового й друкованого, перебувала українська діаспора, позбавлена такого тотального контролю з боку