Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

Ось чому сьогодні, коли вітчизняна наука поступово поновлює розірвані зв'язки із художнім надбанням української еміграції, постає потреба системно осмислити національне мистецтво по обидва боки кордону як неділиму цілісність, з'ясувати внутрішній зв'язок та спадкоємність між двома дискретними станами української літератури. Непересічна роль у цьому процесі відводиться письменницькому епістолярію, важливому як для розуміння художніх творів та варіантів текстів, так і для вивчення літературного процесу загалом. Приватне листування – надзвичайно цінне автентичне першоджерело для осмислення творчої індивідуальності митця з усім спектром понять цієї структури: особистість, світогляд, індивідуальний стиль тощо. З таких позицій виходили у своїй едиційній практиці видатні українські вчені й письменники: П. Куліш, І. Франко, С. Єфремов, П. Тичина, М. Рильський та ін. 

Сучасний процес національного відродження, викликаний змінами в суспільно-політичному житті українського народу, зумовив необхідність концептуального переосмислення історії вітчизняного письменства ХХ ст., зокрема так званого періоду тоталітаризму. Особливої актуальності набула нині потреба ґрунтовного, кваліфікованого аналізу епістолярної спадщини митців, які творили за умов ідеологічного пресингу й цензури в добу сталінізму. 

Гострота проблеми визначається тим, що джерельний корпус письменницького епістолярію, коло кореспондентів, характер листування, естетичне його значення, біографічна та культурологічна, історична інформація, зосереджена в ньому, є самостійним предметом дослідження, що дає можливість з'ясувати місце і роль епістолярної спадщини украінських адресантів першоі половини ХХ ст., зокрема періоду 20 – 50-х років, у літературному процесі свого часу. 

МЕТА дисертаційної роботи полягає у визначенні специфіки епістолярного жанру та функцій приватного письменницького листування в українському літературному процесі 20 – 50-х рр. ХХ ст., обґрунтуванні спадкоємних зв'язків національної епістолографії з європейською епістолярною традицією, виявленні можливостей і перспектив комплексного дослідження письменницької кореспонденції в історико-літературному аспекті. 

При цьому ставляться такі конкретні ЗАВДАННЯ: 

•встановити зафіксовані в листуванні форми й масштаби духовного опору яскравих творчих особистостей тоталітарній системі, режимові; 

•розкрити роль епістолярної критики в літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст. за умов його цензурних регламентацій; 

•дослідити особливості літературних дискусій і полеміки в листуванні і відкритій пресі; 

•визничити специфіку парадоксального мислення в епістолярній публіцистиці українських письменників; 

•розширити уявлення про формування та функції жанру відкритого листування як різновиду епістолярної публіцистики; 

•виявити особливості творчого підходу вітчизняних літераторів означеного періоду до художнього осмислення дійсності в епістолярних творах. 

ХРОНОЛОГІЧНІ РАМКИ дослідження охоплюють 20 – 50-ті рр. ХХ ст. (період сталінізму). Його нижня межа обумовлюється започаткованим у 20-х роках після революційних соціальних та економічних і духовних спустошень українським ренесансом, що став можливим не завдяки, а всупереч утвердженню «диктатури пролетаріату». Нетривке відродження українознавства, зокрема й національної літератури, було розгромлене у 30-ті роки. Другий етап (чи підперіод) пов'язаний з патріотичним і навіть національно-патріотичним піднесенням українського народу у боротьби проти фашизму в 1941 – 1945 рр., що ідентифікувалось у художніх здобутках письменства. і, нарешті, розглядається повоєнний літературний процес кінця 40 – 50-х років, який виявився, по суті, «безкраю смутним безчассям в українській всій радянській літературі». Проте значно стійкішим до вірусу кон'юнктурності й уніфікаціі єдиного соцреалістичного письменства доби сталінізму було приватне листування митців (передусім завдяки автентичності епістолярного джерела та орієнтації на конкретного і добре знаного адресата). 

ОБ'ЄКТОМ ДОСЛІДЖЕННЯ є опубліковане листування В. Винниченка, П. Тичини, М. Рильського, Остапа Вишні, М. Зерова, М. Хвильового, М. Куліша, О. Довженка, Ю. Яновського, І. Багряного з використанням оприлюднених і невідомих раніше листів інших українських письменників, що творили як в умовах підцензурної радянської дійсності, так і на еміграції впродовж 20-50-х років ХХ сторіччя. 

Автор дисертаційної роботи не мав на меті дослідити якомога ширший реєстр епістолярних творів означеного часу, а добирав типовий і показовий матеріал, який дав можливість описати специфіку епістолярного жанру і визначити його функції в літературному процесі названого періоду. 

ТЕОРЕТИКО – МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДИСЕРТАЦІЇ поєднують у собі історико-порівняльний, системний, типологічний та естетичний підходи й способи прочитання та наукового аналізу епістолярної спадщини українських письменників тоталітарної доби. Такий підхід передбачає осмислення різних граней багатоаспектного епістолярного доробку письменників, аналіз і синтез результатів конкретних спостережень за творчою еволюцією митців у період цензурних втручань і заборон. Теоретичну базу дисертації становлять наукові розробки Л. Вашків, В. Дудка, О. Екслера, Х. Коскенніємі, Ж. Ляхової, М. Назарука, В. Святовця, І. Сікутріса, В. Сметаніна, У. Тодда ІІІ, Ф. Ціманна та інших вітчизняних і зарубіжних епістолографів; праці з теорії літературної критики І. Франка, Лесі Українки, а також Ю. Борєва, В. Брюховецького, Р. Гром'яка, I. Дзеверіна, В. Дончика, М. Жулинського, М. Iльницького, Ю. Коваліва, В. Мельника, В. Моренця, Л. Новиченка, В. Панченка, Г. Сивоконя, М. Сулими, П. Федченка, Г. Штоня, в яких обгрунтовується погляд на літературно-художню