Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

Проте названа дефініція теж не відбиває адекватно суті епістолярного твору, оскільки зовсім не бере до уваги, окрім «типологічної архітектоніки» певного часу, – «основної ознаки eпicтоли», інших, не менш важливих її ознак: суб'єктивного авторського бачення об'єктивної реальності, специфічних характеристик листа, які дозволяють його вважати результатом саме творчого процесу, а не суто механічним «повідомленням». До того ж «основна ознака епістоли» – поняття відносне, адже та чи інша якісна характеристика предмета, явища і т. п., головним чином, стає «основною» лише в силу суб'єктивності авторських підходів. Скажімо, з погляду історика В. Сметаніна такою у листі може бути його «специфіка архітектоніки», бо це дає змогу доситъ точно встановлювати час написання твору (за його відсутності в оригіналі) і, таким чином, вводити лист у науковий обіг нарівні з іншими історичними документами. «Епістолографія, – пише В. Сметанін, – як спеціальна icторична дисципліна вивчає листи не як особливий жанр літератури, а як своєрідне історичне джерело».

3 ним не погоджується Д. Буланін, який відстоює думку про те, що термін і комплекс охоплених ним пам'яток повинен передбачати літературознавчий аспект та піддаватись філологічному аналізу, осмислюватись не лише у загальному культурному аспекті, а – i як художня література.

Такого ж погляду дотримується i вітчизняний медієвіст М. Назарук, який одним із перших в українському літературознавстві звернувся до вивчення старої епістолярної прози. «Основною ознакою» листа він вважає передусім наявність у творі почуття. Коли воно в листі є, гадає дослідник, тоді бачимо добре (свідомо чи не свідомо) скомпоновану художню річ, що викликає у читача естетичну рецепцію. У таких листах переважають теплістъ та щирість стосунків між кореспондентами. Отже, у цьому випадку наявність у листі щирого почуття саме тому стає його домінуючою ознакою, що дозволяє захисникові концепції епістоли як літературного жанру за такого підходу не зараховувати до епістолярної прози чималу кількість послань – трактатів та інших текстів із невиразно окресленими художніми параметрами. Щоправда, у самій дефініції листа згадана головна його ознака не прозвучала. Втім, подибуємо тут уже «результат» відбору документальних пам'яток на основі зазначеної вище «основної ознаки»: «Лист – жанр епістолярної прози середнього стилю у формі прямого контакту кореспондентських пар».

Отже, погляди В. Сметаніна та М. Назарука щодо жанрової природи листа і його головної ознаки мають майже діаметрально протилежний характер. Перший із названих науковців схильний розглядати епістолу виключно як історичне джерело інформації, другий – зараховує її до художнъої літератури (хоча й не беззастережно: мовляв, лише такі епістолярні пам'ятки можна вважати літературними, яким притаманне щире почуття i т. д.). 

Однак, В. Сметанін, обстоюючи концепцію листа як історичного джерела, зовсім не бере до уваги естетичну значимість епістолярної спадщини. Водночас приватне листування митців – це значно більше, ніж звичайні побутові діалоги «на відстані». Письменник, поет творить за законами краси (згадаймо у М. Вороного: «А як поет – без перепони я стежу творчості закони... «). Відтак i в листуванні митець найперше залишається митцем. Чи не тому окремі епістоли М. Коцюбинського, JIeci Українки, В. Стефаника, М. Куліша, В. Підмогильного, О. Довженка, Б. Лепкого та багатьох інших українських митців прочитуються як художні твори. 

Дискусійна й позиція М. Назарука, який розглядає листи тільки як факт літератури. Проте ще задовго до нього аналогічні судження висловлював І. Сікутріс, вважаючи кореспонденції епістолярним жанром художньої словесності. Між тим Б. Томашевський слушно зазначав, що «лист може бути літературним твором, але може ним i не бути». Епістолярний жанр літератури до того ж не охоплює всієї сукупності листів, а включає лише художній лист. 

Підсумовуючи сказане, можна констактувати, що жодна з дефініцій листа не відповідає сучасним уявленням про специфіку епістолярної комунікації. І справа тут не в тому, що різними дослідниками в залежності від їхньої професійної орієнтації чи особистих уподобань, виокремлюються якісь «не ті» головні ознаки кореспонденції як такої. Зрештою, суть полягає в іншому. Попри певні позитивні зрушення в галузі епістолографії, мусимо визнати, що протягом останніх десятиріч наукові концепції стосовно дослідження епістолярію лишались одноманітними и незмінними. У кращому випадку листи розглядалися почасти й розглядаються нині лише крізь призму якоїсь однієї наукової дисципліни: лінгвістики, історії або літературознавства і т. д. Між тим спеціалісти різних галузей давно вже помітили поліфонізм епістоли. 

У дисертації пропонується кардинально новий підхід до розгляду цъого поліжанрового феномену. Лист письменника – це твір літературного та історіографічного жанру, позначений яскраво вираженою психологічною інтроспекцією та особистісним ставленням автора до дійсності й конкретного адресата, написаний з урахуванням специфіки кореспонденції певної історичної доби. 

Аргументом на користь запропонованої концепції може бути, зокрема, та обставина, що переважна більшість представників українського письменства ніколи не зводила свою життєву місію тільки до писання художніх творів. Реальна дійсність часто примушувала розбудовувачів нашої літератури підставляти плечі під тягарі інших справ – громадсько-політичних, освітніх, видавничих і т. д. Заради цього доводилося, кажучи словами І. Франка, згаданими Лесею Українкою в одному з листів до нього, “скручувати голови” задумам своїх художніх творів. 

Зокрема, І. Франкові судилося стати не тільки видатним українським письменником кінця ХІХ – початку ХХ ст., а й найпомітнішим вітчизняним громадсько –