Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

3 другої половини ХІХ ст. жива українська мова досить активно проникає у приватні кореспонденції освічених верств населення, «неминуче олітературнюючись» (К. Ленець, М. Пилинський). Цей факт, зокрема, засвідчують опубліковані нині листи земляків до Т. Шевченка, листування П. Куліша, Марка Вовчка та інших авторів. 

Образи суворих охоронців чистоти української мови постають перед нами з листів Лесі Українки, І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, В. Стефаника та багатьох інших авторів. Приміром, Леся Українка не раз наголошувала на тому, що не можна, посилаючись на молодість нашої літератури, підходити до її оцінки з позицій поблажливості і недбальства, з боку літераторів. Поетеса вважала повинністю кожного, «хто пише вipшi не для забавочки тільки, добирати кращої форми» (з листа до О. Маковея від 28 травня 1893р.). 

В умовах заборон українського друку в Україні, відсутності щоденної і спеціальної української преси функціональна роль письменницького епітолярію особливо зростає. Кореспонденції літераторів кінця XIX-поч. ХХ ст. містятъ важливі судження про поточний літературний процес, конкретні тогочасні видання, доповнюють наші уявлення про підцензурне літературне життя. Приватні письменницькі кореспонденції нарівні з журнальними публікаціями допомогали колегам у літературі, активно впливали на розвиток творчого процесу. Яскравим свідченням цьому може бути хоча б лист І. Франка до А. Крушелъницького від 6 червня 1904р. Кореспонденція написана з приводу п'єси драматурга «Де серце мовчить... «. Виділивши два «капітальні» недоліки, – відсутність події і те, що п'єса нудна, I. Франко підсумовує: «читав, мов каміння під гору тягав». Цей лаконічний лист-відгук, який Франко закінчив відмовою надрукувати твір А. Крушельницького у «Літературно-науковому віснику», дав цілком вмотивований результат. 8 червня 1906 р., згадуючи критичний відгук Франка на цю драму, її автор констатував: «Свого часу Ви написали мені, щоправда дуже загалъно, але так влучно оцінку комедії із міщанського життя, що я, хоч пробував іщe з нею щастя, після деяких основних змін, остаточно згодився сам з Вашим поглядом і, видаючи останній її акт (пізніше написаний), «Зяті», решту знищив». Це один із численних доказів результативності епістолярних контактів у живому літературному процесі. 

Третій розділ дисертації “Специфіка епістолярної творчості українських письменників у тоталітарних умовах 20-50-х рр. ХХ ст. ” складається з чотирьох підрозділів: “Епістолярна критика”, “Епістолярна публіцистика”, “Відкриті листи письменників” та “Художні листи”. Автор дослідження розкриває роль кожного з цих жанрових різновидів письменницького листування в літературному процесі за умов його цензурних обмежень, відсутності демократичної періодики. 

У підрозділі, що має назву “Епістолярна критика”, аналізується приватна кореспонденція письменників як особлива форма вислову літературно-критичних оцінок за певних соціокультурних обставин. 

Останнім часом у вітчизняному літературознавстві дедалі частіше заходить мова про феномен письменницької критики, її специфіку, риси і жанри (Див. праці: В. Брюховецького, М. Острика, Ю Г. Сивоконя та ін.). Науковці умовно поділяють критико-дослідницьку продукцію в літературному процесі конкретного історичного періоду на “фахову і письменницьку (два крила одного організму) ”. Однак досі ще залишається дискусійним питання про термінологічне наповнення самого поняття “письменницька критика”. У роботі обґруновується погляд щодо включення в це поняття не лише виступів, безпосередньо присвячених поточному літературному процесу, а й матеріалів мемуарного (найперше щоденників та листування митців), історико-літературного й навіть теоретичного плану, оскільки і в них письменники ставлять перед собою завдання актуально-критичні, що стосуються сучасного літературного процесу. 

Стосовно епістолярної критики у вітчизняній науці про літературу усталилася думка, що це «аналіз і оцінка творів літератури з погляду сучасності, уміщені в листах». Розглядаючи кореспонденції письменників під цим кутом зору, дослідники диференціюють листи як жанр літературної критики і приватні листи з уміщеною в них літературною критикою. До першої групи відносять, зокрема, «Писульку» П. Гулака-Артемовського до редактора «Украинского вестника», «Супліку до пана іздателя» та лист до редактора «Русского вестника» Г. Квітки-Основ'яненка, «Відкритий лист до Вш. п. В. Блавацького» І. Багряного та ін. Другу групу репрезентують письменницькі листи, в котрих зафіксована творча історія відомих і малопомітних творів літератури; містяться оцінки творів художньої словесності, відбиті стосунки письменників між собою, з редакторами, видавцями та ін. 

У творчій практиці М. Вороного, О. Олеся, В. Винниченка, М. Зерова, М. Куліша, М. Хвильового, П. Тичини, М. Рильсъкого, Т. Осьмачки, Є. Маланюка, I. Багряного та багатьох інших письменників, що вели жваве листування у 20-50-х рр. як в Україні, так і поза її межами серед представників української еміграції, наявні зразки епістолярної критики обох названих груп. Причому приватних письменницьких кореспонденцій з уміщеними в них критичними судженнями щодо поточного літературного процесу в десятки разів більше, ніж літературно-критичних студій, написаних у формі листів. 

Важливість епістолярію невпинно зростає, коли врахувати, що листування у тоталітарний період якоюсь мірою надолужувало контрольовану “компетентними органами” свободу (насправді несвободу) слова. I хоча з огляду на перлюстрацію кореспонденції зводилися до ділового мінімуму, та ще й часто-густо недоговорюваного, письменницьке листування навіть у цій ситуації набуло першорядного значення, сприяло природному функціонуванню литературної критики. 

У реферованому підрозділі роботи на основі новознайдених дисертантом архівних матеріалів (лист М. Вороного до М. Ушакова від початку 30-х років ХХ ст., листи М. Рильського до М. Ушакова та інших адресатів) і оприлюдненого листування