+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
45
Мова:
Українська
Олесь оселяється у Празі, сім’я М. Грушевського – у Відні, а згодом – у містечку Бадені, поблизу Відня. Різкий перелом політичного життя й гіркий хліб чужини по-різному вплинули на політемігрантів з України. Однак епістолярні джерела неспростовно свідчать, що українська еміграція ніколи творчо не поривала з Україною. Перебуваючи в Берліні чи Варшаві, в далекому Нью-Йорку або Мельбурні, кращі представники діаспори завжди були сповнені навіть у непростих умовах чужини далі служити українській культурі. Вони вболівали за розвиток її літератури, підтримували талановитих і чесних митців. Подібні факти важливі для цілісного сприйняття українського письменництва як явища неперервного в своєму естетичному розвитку (його штучно переривали!), бо це культури єдиного народу.
Детальний аналіз, наприклад, листування ув’язнених українських митців періоду 20-30-х років (В. Підмогильний, Остап Вишня, Л. Курбас, М. Куліш та ін.) дає підстави твердити, що письменницький епістолярій відбиває глибоку психологічну інтроспекцію авторів, протиріччя митців (конфлікт між “я” і “alter-ego”, з власними творами, із суспільством).
Своєрідну анатомію історичних подій і водночас філософське осмислення трагічних фактів становить собою письменницький епістолярій періоду 2-ї світової війни. У дисертації розглядаються, зокрема, приватні епістолярні твори О. Довженка, воєнного кореспондента. Його “Лист до офіцера німецької армії”, в якому чи не вперше у вітчизняній літературі порушувалась проблема загальнолюдського гуманізму, допомагав читачеві не втрачати в собі відчуття присутності людини, відчуття співвіднесення себе зі світом, насамперед із людським родом.
Проявились у цьому листі й характерні особливості епістолярного стилю Довженка. Митець не може й не хоче ховати своє презирство й зневагу до ворога за вишуканими етикетними формулами епістолярної дипломатії. А тому й традиційне для листування в усі епохи обрамлення з початкової формули звертання у прескрипті і завершальної, кінцевої формули прощання в клаузулі виконане автором адекватно вимогам часу: “Мій непроханий кривавий гостю”, “мій враже” тощо – ось ті стрижневі слова фразеограми, які визначають загальну тональність кореспонденції.
Фронтові листи О. Гончара позначені реаліями воєнної доби, емоційною “документальністю”, сприймаються як підготовчий матеріал до майбутніх художніх полотен. Саме тому органічною для ряду його післявоєнних творів стане епістолярна форма (“Оточенські листи “героя в “Людині і зброї” тощо).
Одним із найбільш популярних жанрових різновидів епістолярної публіцистики воєнного часу були і радіолисти. Вони складені в дусі “етикету” запорізьких козаків у їхньому листі до турецького султана. У цих епістолярних творах проявилися передусім самобутні риси української гумористики та сміхової культури.
У письменницькому епістолярії повоєнного часу присутнє таке складне й неоднозначне явище як епістолярна дипломатія. “Хронічна” недоговорюваність, підтекст, різноманітні натяки, приховані вишуканими стилістичними фразеограмами, тощо – незмінні атрибути епістолярних формул у приватному листуванні кінця 40-х- початку 50-х рр.
З другої половини 50-х років, і особливо в час хрущовської “відлиги”, всезростаюче епістолярне контактування письменників як один з ефективних каналів творчої комунікації вело до збагачення художньої творчості адресатів. Показовою тут може бути творча історія вірша “Ваш лист…” Д. Нитченка, австралійського адресата Б. Антоненка-Давидовича; “В затінку жайворонка” М. Рильського тощо.
Таким чином, письменницький епістолярій – своєрідний об’єктивний життєпис, вірогідне і найповніше документальне джерело дослідження творчості митця, оскільки фіксує як реальні події чи то в момент творення, або одразу ж по свіжих слідах, так і психологічну інтроспекцію літератора. Це важливий ретроспективний чинник літературного процесу, який, безумовно, вимагає подальшого ґрунтовного висвітлення. Вплив його на рух літератури, та стан української думки досі ще гідно не оцінено.
У висновках узагальнюються результати наукового пошуку:
Досить потужна епістолярна контактність вітчизняних письменників у 20-50-х роках ХХ ст. значною мірою заповнила вакуум, штучно створений відсутністю в підрадянській Україні вільної від цензурних обмежень та заборон фахової періодики.
Українське письменcтво, роль якого у суспільному житті свого народу ніколи не обмежувалась діяльністю у галузі літератури, завжди було в центрі історичних та культурних подій і в період тоталітарної доби. Тому листування вітчизняних митців дає також багатий матеріал і для історіографії свого часу, воно є цінним історико-культурним документом.
Цілісне дослідження епістолярію українського письменства періоду 20-50-х років ХХ ст., враховуючи суб’єктивність приватного листа як джерела (щоправда, без такого колориту не може бути особистісних свідчень), можливе лише в контексті основного літературознавчого фонду – художніх творів автора, листів до письменника і листів про нього, документальних біографічних матеріалів, мемуарів сучасників тощо.
Лист письменника можна і треба розглядати не як монолітературний жанр (це лише незначна частина епістолярної спадщини митців), а як жанр поліфонічний – літературний та історіографічний одночасно. Кардинально новий підхід до жанрової концепції епістоли дозволить відбирати з усього масиву приватної коресподненції мистецьки вартісні твори, в яких наявна не лише інформативність, а й художньо-публіцистичний рівень викладу, стилістична обробка тощо. Водночас тексти малоцікаві у художньому аспекті, незважаючи на те, що писані людьми, причетними до літератури, можуть розглядатися дослідниками як факт суто історіографічний: переважно з урахуванням їхнього інформаційного наповнення.
Стиль приватних листів безпосередньо зв’язаний з літературними стилями доби. Історичні умови розвитку листування в Україні визначили його неперервний зв’язок з європейською епістолярною традицією.
В умовах жорсткого ідеологічного пресингу 20-50-х років ХХ ст., тотального контролю й примусу різко зростає роль епістолярної критики в літературному процесі. Листи письменників певним чином ідентифікували залежні від політичної кон’юнктури часописи, містячи оцінки