Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

Відкриті листи письменників, що часто попри цензурні заборони торували шлях до читача (наприклад, «Одвертий лист В. Винниченка до Горького» чи відкриті кореспонденції І. Багряного, сам факт обізнанності з якими міг призвести до важких наслідків), якраз і підтримували прояви національної свідомості, спроби будувати українську культуру на ґрунті світового мистецького досвіду, перші паростки політичного плюралізму та демократії, висловлюючись сучасною мовою. 

У четвертому підрозділі порушується питання про художні листи письменників, що стали формою вияву не тільки комунікативної, а й естетичної потреби адресантів. 

У своїй сукупності письменницький епістолярій 20-50-х років ХХ ст. становить собою різноманітні жанрові форми листа зі своєю стилістикою, яка змінюється в залежності від автора та його адресатів. А між двома крайніми полюсами епістолярних різновидів (листом художнім і листом побутовим) – багато перехідних щаблів, і кожен з них цікавий по-своєму. 

У дисертації розглядаються, зокрема, віршовані кореспонденції. Причому цей жанровий різновид характерний як для авторів, що самореалізувались у поетичній галузі письменства (О. Олесь, П. Тичина, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Є. Маланюк, О. Ольжич та ін.), так і для прозаїків (Ю. Яновський, Остап Вишня, М. Стельмах, О. Гончар та ін.) і драматургів (М. Куліш, І. Дніпровський, О. Корнійчук та ін.). 

Не претендуючи на високу мистецьку вартість, поетичні епістоли згаданих авторів разом з їхніми прозовими листами чітко документують час і добу, а також дають вагомий матеріал для виявлення еволюції поглядів конкретних літераторів. Знайомство з віршовими епістолами М. Драй-Хмари (“Лист до Оксани”), М. Куліша (“Лист до О. Корнєєвої”, написаний 20 листопада 1924р.), Є. Маланюка (“Наталочці Лівицькій”), Л. Мосендза (“Лист”) та інших авторів створює ілюзію безпосередньої комунікації, дає змогу уявити живий образ письменника у реальному оточенні. 

Окрему групу письменницьких листів становлять замальовки (як віршовані, так і прозові), що знайшли свою подальшу реалізацію в літературних творах. Подібних кореспонденцій чимало в творах доробку О. Довженка (Лист до матері та сестри від 9 листопада 1946р. ; листи до В. Ткаченко, написані на початку 50-х рр.). У згаданих кореспонденціях митця проступають ескізи майбутньої “Зачарованої Десни”. “Художні вправи” в епістолярних творах Довженка свідчать про те, що листи були для нього своєрідною творчою лабораторією, де проводилися літературні досліди, шліфувався стиль, відпрацьовувались зображувально-виражальні засоби. 

Сказане певною мірою стосується і листування О. Ольжича. В кореспонденціях поета (Листи до О. Олеся від березня 1921р., від 17 липня 1931р. та ін.) можна зустріти як замальовки (віршовані й прозові) картин і образів, що знайшли свою подальшу реалізацію в художніх творах, начерки поезій, оповідань, сцен, так і ліричні образки, етюди і т. п., що назавжди залишились “ненародженими дітьми”. 

Почасти кореспонденції О. Ольжича адекватні ліричним щоденниковим записам. У таких листах “з продовженням” поет вряди-годи зазначає не лише дату, а й день тижня і навіть час або пору доби. Це також характерно і для листування О. Теліги, Є. Маланюка та інших авторів. 

Підрозділ дисертації “Художні листи” завершується аналізом традиційних для української епістолографії форм гумору й сатири, сміхової культури в кореспонденціях М. Куліша, О. Ольжича та деяких інших адресантів. Елемент комічного у творах згаданих письменників – це, передусім, форма утвердження кожного з митців як творчої індивідуальності в умовах тоталітарної уніфікації, і, разом з тим, – основний засіб етичної й естетичної оцінки суперечливої доби. За свідченням, скажімо, М. Куліша, сміх для нього – “Це дощ для засохлої землі”.

Сміхова культура в листах М. Куліша, М. Рильського, І. Багряного та багатьох інших авторів багатоаспектна за змістом і формою і здебільшого детермінована не лише психофізичною специфікою особистості автора (Остап Вишня), а й особливостями соціокультурної системи його епохи. 

У заключному розділі дисертації “Відображення літературного процесу в епістолярній спадщині письменників” найбільше дослідницької уваги приділено проблемі ретроспективного відтворення особливостей літературного життя 20-50-х рр. ХХ ст. у приватних кореспонденціях митців. 

Амбівалентність думок і почувань, болісний шлях від революційної ейфорії до правди буття, розуміння життя як “процесу, руху, вічно нового становлення”, сумніви, а то й відчай щодо літератури, яка “тепер слугою, а не хозяйкою живе”, - все це з граничною щирістю зафіксоване передусім у письменницькому епістолярії 20-30-х років, періоду нетривкого українського ренесансу та його розгрому. Приватне листування митців цього часу, густо “населене” різними особистостями, що також страждають у зв’язку з глибокими соціально-психологічними причинами, немов багатосюжетний різноплановий епістолярний роман. Широке полотно з ліричними відступами (почасти і з відступами “від автора”), зі знищеними авторами й загубленими розділами: адже листи цієї пори дійшли до нас далеко не в повному обсязі й, вірогодно, втрачені назавжди. 

Зі встановленням більшовицької влади в Україні шляхи багатьох вітчизняних письменників пролягли за кордон. В. Винниченко, наприклад, живе у Мужені (Франція), О.