Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

Щодо XX ст., можна назвати хоча б В. Винниченка – главу українсъкого уряду в часи УНР або В. Стуса – правозахисника українського народу в умовах тоталітарного «застою». I той факт, що протягом багатьох десятиліть велика кількістъ епіотолярних пам'яток українського письменства не була введена в науковий обіг, найперше пояснюється непересічною роллю митців у суспільному житті свого народу. В одних випадках заборона оприлюднювати ці джерела була спричинена «крамольними» прізвищами кореспондентів, в інших – прізвищами адресатів, ще в інших – прізвищами, що згадувалися у текстах листів і т. д. Внаслідок цього було втрачено величезну інформацію, взяту «з перших уст», про ті чи інші явища, події, особи і т. п. Це призвело до того, що сьогодні треба надолужувати втрачене, а також переглядати оцінки багатъох фактів. 

Відтак питання – чому саме розглядати епістолярій як жанр історіографії – здається нам очевидним: «Вона – історія – не існує «десь там» як якась Ding as Sich (річ у собі), а, навпаки, проявляється – або затьмарюється – залежно від того, як ми зуміємо організувати, перетравити, осмислити масу фактів і текстів, які до того є тільки сирівцем, а не історією. I, власне, тому, що історія, [... ] ці історіографічні формулювання і концепції вимагають постійної ревізії.

Водночас приватний лист – це також і література, творчість, «коли будь-яка грамотна людина, хай навіть на короткий час стає письменником» (якраз тому в дефініції листа дисертант підкреслює, що це – твір). Звісно, це не завжди література у власному розумінні – художня творчість, а “вторинний щодо художності матеріал, але такий, який має значний заряд художності, і що найголовніше – він несе в собі життя особистості”.

У свою чергу особистість автора, завдяки імпровізаційності листа, знаходить багатогранний вияв у його естетичних структурах: композиції, системі тропіки, пейзажних замальовках тощо. 

Отже, лист необхідно розглядати і як факт літератури. В такому разі епістолярій митця постає у контексті двох шарів, що взаємопроникаються: реальної дійсності у суб’єктивному сприйнятті автора і створюваного на її основі художнього світу митця, його естетичної цінності. 

Лист письменника, таким чином, – це твір літературного та історіографічного жанру одночасно. 

Другий розділ дослідження – “Європейська епістолярна традиція та українська епістолографія”. У контексті дисертаційної теми було важливо простежити генезис вітчизняної епістолографії у спадкоємних зв’язках з європейською епістолярною традицією, оскільки етапи становлення письменницького листування в Україні, його еволюція та функції, зокрема в літературному процесі ХХ ст., досі не з’ясовані. “У загальній формі можемо собі уявити, що кожний лист виникає із співгри двох особистостей, автора і адресата, – констатує Ю. Шерех. – У загальній формі знаємо, що стиль листів якось мусить бути зв’язаний з літературними стилями доби. Але як конкретно це відбувається, зовсім не вивчено”.

Історичні умови розвитку листування в Україні визначили його неперервний зв’язок з високою епістолярною культурою Стародавньої Греції та Риму. Через перекладну літературу візантійського та болгарського походження давньоруські книжники мали відомості про античну міфологію, філософію та письменство, фактом якого була й епістолографія. 

Величезний масив приватної кореспонденції лишила у спадок нащадкам візантійська епоха. Високо цінували також мистецтво листування гуманісти доби Ренесансу. Публікації листів видатних європейських гyманістів (Еразма Роттердамського, Н. Маккіавелі та ін.) ставали значною подією в культурному житті Західної Європи. 

Першим відомим нам зі світової епістолографії листом у майбутнє став лист “Нащадкам” Ф. Петрарки. Після нього у пізніші часи поети будуть досить часто звертатись до нащадків (“І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє” Т. Шевченка, “Лист у ХХХ вік” Р. Рождественского тощо). Проте ні до Петрарки, ні після нього, аж до українського “розстріляного відродження” в ХХ ст., ніхто й ніколи не звертався до читача-нащадка в жанрі приватного листа. 

Вітчизняна епістолярна спадщина цього періоду (Ю. Дрогобич, П. Русин із Кросна, С. Оріховський), яка творилася латинською мовою, теж не позбавлена інтересу для сучасного дослідника. В ній поєдналися як впливи «етикетних формул» візантійської традиції, так і новітні npaгнення до розкріпачення думки, до художньої обробки, що ставало критерієм довершеності листа. 

Кінець ХVI-поч. ХVIII ст. у давній українській епістолографії позначений піднесенням полемічного й гумористично-сатиричного жанрів. Досить згадати хоча б «Листування эапорожців з турецьким султаном», що з'явилось як пародія на дипломатичний епістолярний етикет XV-XVI ст., зокрема на листи турецьких султанів i кримських xaнів. Послання стало першим твором вітчизняного письменства, який був оприлюднений на Заході 1683р. в перекладі німецькою мовою. 

Епістолярні смаки освічених верств населення в Україні у подальші епохи визначались переважно тогочасною епістолярною традицією, що перебувала під значним впливом офіційно-ділового мовлення. 

Визначним етапом у розвитку українського епістолярію стало листування Т. Шевченка рідною мовою. Якщо у кореспонденціях попередників Кобзаря (І. Котляревський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко) переважно імітувалась комічна манера розповіді, в доборі словесних засобів домінували тенденції noбутовізму, етнографізму, не всі компоненти живої народної мови використовувались