Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

У підсумках до першого підрозділу, зокрема, зазначається: концентруючи критичні зауваження і конкретні поради, що обґрунтовані історичними положеннями та історико-літературним контекстом, письменницьке листування у період 20-50-х років ХХст. унаочнює глибоку турботу кращих майстрів української літератури про якість художньої продукції, зростання талановитого поповнення. Це – зразок вимогливої, принципової і мистецьки вартісної літературно-критичної творчості. 

Другий підрозділ роботи – “Епістолярна публіцистика”. Означивши публіцистику як своєрідну літературну діяльність, автор дисертації тим самим виокремлює предмет дослідження – епістолярну публіцистику як продукт одного з різновидів цієї діяльності, що зафіксована в епістолярній формі. 

У наукових публікаціях, присвячених висвітленню важливих сторін і граней діяльності періодичної преси, телебачення та радіомовлення в незалежній Україні, нестандартне мислення розглядається як передумова й водночас як складова журналістської майстерності, власне, й письменницької майстерності також.

У зв’язку з цим дисертант звертається до парадоксального мислення в українській епістолярній публіцистиці періоду 20-50-х років ХХ ст., оскільки якраз парадоксальне мислення часто виступало антиподом до тих канонів, які панували у вітчизняній публіцистиці впродовж минулих десятиліть. 

Автор дисертаційної роботи висвітлює низку прикладів парадоксального мислення в приватних кореспонденціях В. Винниченка, М. Хвильового, Ю. Яновського, О. Довженка та І. Багряного, епістолярний досвід яких справив значний вплив на становлення та розвиток жанру епістолярної публіцистики, прислужився вимогам часу, вихованню національних почуттів, проясненню історичних і політичних ситуацій. 

Значна увага, зокрема, приділена розкриттю епістолярної публіцистики М. Хвильового, оскільки саме він став на середину 20-х років визначним лідером цілого літературного покоління, власне, започаткував знамениту літературну дискусію 1925-28 рр. і “був незмінним детонатором гострої критичної полеміки про шляхи розвитку пожовтневої української літератури”. Інтерес до приватного листування М. Хвильового спричинений ще й тим, що в цих “документах доби” яскраво ідентифікується не лише епістолярна публіцистика, а також і її розгалуження, жанрові різновиди. Розвиток жанру відбувається у двох напрямках: першому, з уже усталеною літературознавчою назвою “епістолярних циклів” (“Листи до літературної молоді”, об’єднані у цикл “Камо грядеши”, цикл памфлетів “Думки проти течії”, ”Апологети писаризму” та ін.), і другому, вираженому у формі відкритих листів (“Одвертий лист до Володимира Коряка” тощо). Епістолярні цикли й відкриті листи у своїх зовнішніх проявах розрізняються ступенем узагальнення адресата. Вони стоять ніби на різних полюсах шкали одиничного чи загального: у першому випадку, якщо умовно застосувати ці абстрактні терміни, переважає загальне, у другому – одиничне домінує над загальним. 

Аналіз окремих зразків епістолярної публіцистики М. Хвильового переконує в тому, що існує тісний взаємозв'язок між типом особистості і жанровими уподобаннями публіциста. Стиль Хвильового-памфлетиста – своєрідний, неповторний. Автор «Листів до літературної молоді» та відкритих послань і тут залишаєтъся самобутнім художником. Його публіцистична проза доводить, що використання однієї з найінтимніших форм людсъкого спілкування, форм кореспонденції однієї людини до другої чи навіть до масового читача, може слугувати виявленню тем і проблем широкого соціального значення. Самобутність художніх засобів, що властива М. Хвилъовому як художнику слова, збагачує і його епістолярну публіцистику. Для неї характерна романтичність стилю з живописністю образу й соковитістю слова, яскравістю деталей і розмаїтістю метафор. Звертає на себе увагу також і відкрите підкреслення авторської присутності. А понад усім цим переважає пристрасть до парадоксального мислення, що проявляється і в одвертій констатації даного факту (''Коли говорити парадоксально, то толстовський оптимізм все-таки виходив з песимізму, «жидкобородого богоискателя»). I в афористичності висловлених гасел («Європа чи Просвітаі»; «Треба бити в саму суть»; «Україна чи Малоросіяі» та ін.)., і в оксюморонних виразах («Азіатський ренесанс – це епоха європейського відродження... «; «Для всіх ясно, що ми десь помиляємось, а саме де – чорт його знає» тощо). 

Подеколи його парадокси формулюються у вигляді афоризму, близького до народного прислів'я («Воістину перехитрив себе»/, каламбуру /»До чорта ордени и ордери! Хай буде «корінфська» колона!»), іноді вживаються як складник мови літературних персонажів («Дискусію ведуть люди, а «людина є людина», як говорить персонаж із «Санаторійної зони»... (або реальних осіб) «Тов. Пилипенко пише: «Так по-хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати, може, й не потонеш»), окреслюючи їхні індивідуальні особливості. Крім того, листування письменника позначене блискучою ерудицією, вкрапленням у тексти його памфлетів афоризмів латиною, французькою, німецькою мовами. Всі ці та багато інших рис індивідуального стилю М. Хвильового-памфлетиста засвідчують, що епістолярій для письменника був творчою лабораторією, в якій опробовувались нові зображувально-виражальні засоби. 

Аналіз епістолярної публіцистики інших авторів, що жили й працювали в умовах творчої несвободи періоду тоталітаризму в нашій країні, показує, наскільки вагомий художній доробок у формі приватних кореспонденцій залишили нащадкам у спадок кращі майстри українського письменства першої половини ХХ ст. Їхні відкриті (одверті) листи й листи без адреси, епістолярні цикли й окремі послання-памфлети, звернення, заклики і т. п. були глибоко заякореними в політичній проблематиці ХХ ст. і найперше в національній – українській.