Письменницький епістолярій в українському літературному процесі 20 – 50-х років ХХ ст.

Будучи жанром глибоко пристрасним, емоційним і суб'єктивним, епістолярна публіцистика зосереджує в своїх текстах передовсім оцінку інформації, пояснення і спонукання на відміну від суто інформаційних жанрів, котрі побудовані здебільшого на констатації фактів. 

Як і інші жанри публіцистики, епістолярна також переживає свої періоди піднесення і спаду, на чергування яких впливають, з одного боку, запити соціально-історичної дійсності, а з другого, – внутрішня еволюція жанру. Проте залишається очевидним той факт, що і в 20-50-х роках XX ст., у час телеграм, телефонних розмов і оперативних воєнних повідомлень, де лаконічність була звичайністю й необхідністю, епістолярна публіцистика користувалась значною популярністю і широко використовувалася в поточній практиці не лише демократичної преси, а й журналістики тоталітарної. 

У третьому підрозділі дисертації розглядаєтъся один із найпоширеніших різновидів епістолярної публіцистики – відкритий лист письменника. Він має свою історію і глибокі традиції як в українській, так і в європейській публіцистиці та епістолографії. 

Кращі зразки цього жанру нині добре відомі шанувальниками мистецтва слова. Досить згадати такі хрестоматійні твори, як відкриті листи М. Максимовича до Г. Квітки-Основ’яненка, відкритий лист “Французьким письменникам ХІХ століття” Бальзака, “Зазивний лист до української інтелігенції” П. Куліша, “Листи з України Наддніпрянської” Б. Грінченка і “Листи на Україну Наддніпрянську” М. Драгоманова, «Не можу мовчати!» Л. Толстого. 

Водночас, хоча це й парадоксально, – означений різновид листа належить до найменш розроблених у літературознавстві, у теорії публіцистики та в епістолографії. Причому гострий дефіцит наукових праць відчувається не лише в ділянці теорії жанру, а й у царині історико-літературній, не кажучи вже про обмаль, а то й взагалі повну відсутність досліджень про епістолярну публіцистику XX ст., і зокрема сучасний її стан. 

Коли ж і за яких умов у письменника з'являється необхідність звернутися до жанру відкритого листаі Причин тут може бути багато (безліч), і в залежності від кожного конкретного випадку вони всі різні. Проте, якщо говорити про причини істотні, то проведений дисертантом аналіз показав, що їх в основному три. 

1. Найперша. У живому літературному процесі нерідко трапляються ситуації, коли письменник під враженням особистих контактів з політиками, видавцями, редакторами часописів, зрештою, внаслідок зустрічей з широкими колами читачів, відчуває гостру потребу перенести розмову на сторінки громадського друкованого органу. Але за умови, якщо питання, порушені в публічному зверненні митця до конкретного адресата, матимуть не приватний характер, а важливе значення для громадськості. До того ж подібні виступи в пресі з’являються, як правило, тільки після попередніх контактів з адресатом, що не дали бажаючого наслідку. 

Прикладами таких відкритих листів можуть бути послання В. Винниченка до М. Горького (“Одвертий лист В. Винниченка до М. Горького”, «Була, є й буде»), «Відкритий лист Мих. Грушевського, закордонного делегата УПСР Голові Ради Народних Комісарів української Соціалістичної Радянської Республіки Х. Г. Раковському» від 15 листопада 1921р. та інші твори, що досить розлого коментуються дисертантом. 

2. Прагнення написати відкритого листа може з'явитись у відповідь на відкритий лист. І це, зрештою, зрозуміло, адже найкращим чином на аргументоване послання можна відповісти тільки таким же докладним посланням, тобто адекватно. Так було, наприклад, з М. Хвилъовим, автором «Одвертого листа до Володимира Коряка. « Власне, лист з цього й починається: «Шановний товарищу, – допіру повернувся з цікавої подо-рожі й поспішаю, хоч і з великим запізненням, відповісти Вам. Свого листа я хотів би почати такими ж сміливими імпресіоністичними мазками, якими Ви свого почали...

Як відповідь на статтю пролетарського критика Б. Муравіча «Війна націоналізмові. Шовіністична проповідь у журналі «Життя й революція». «Осадники на сході України», або, що письменник Антоненко-Давидович бачив на Донбасі» («Комсомолець України» від 15 серпня 1929 р.) з'явився і відкритий лист Б. Антоненка-Давидовича під назвою «Лист до редакції. Відповідь на статтю «Війна націоналізмові» («Комсомолець України» від 10 вересня 1929 р.). 

3. Нарешті, при вивченні реальних фактів життя у письменника може виникнути переконання в тому, що в певній ситуації необхідно лише публічно звернутись до конкретного адресата (чи навіть колективу) й зосередити увагу на висвітленні позиції або діянь цієї особи (групи, колективу), на наслідках учинків, що вже мали місце чи стануть можливими, на потребі тих чи інших акцій і т. п. Ідентична ситуація виникає, як правило, за умови, коли попередні контакти з адресатом не дали бажаних наслідків, коли автор відкритого листа знає, що жодні аргументи та переконання на адресата не подіють. У таких випадках письменникові доводиться розраховувати здебільшого тільки на підтримку громадськості. 

Прикладом подібного твору може бути «Відкритий лист до дирекції «Голосу Америки» з приводу авдицій українською мовою», написаний Іваном Багряним і опублікований письменником у газеті «Українські вісті» (Новий Ульм, Німеччина) 30 березня 1950 р. 

Дослідження відкритого листування українських письменників наводить на думку про унікальність цього публіцистичного явища, про новаторський характер жанру, пошуковий сенс якого в кризовій політичній та літературній ситуації