Списування як вид навчально-тренувальних вправ у практиці навчання

Що стосується антиграматичного напрямку, то ранні представники даної течії (Зимницкий, Баранов, Вахтеров та ін) у своїх методичних і навчальних посібниках намагалися, з одного боку – зберегти як методи викладання диктант і списування, з іншого – врахувати нові ідеї про механічності цього процесу. Усередині кожного з напрямів були деякі розбіжності і жодне з них не вільно від суперечностей.

З моменту появи праць вчених – антиграматистів Е. Бормана і А. Дістервега робляться спроби теоретично обгрунтувати необхідність включення в процес оволодіння грамотним письмом роботу різних аналізаторів. Але тут же виникає суперечність: за яким з аналізаторів закріпити провідну роль. А. Дістервег, віддаючи перевагу слуховому аналізатору, домінуючим методом вважав лист під диктовку. Е. Борман, навпаки, віддавав перевагу зорового аналізатора. Він стверджував, що при частому зоровому сприйнятті правильних написань відбувається накопичення зорових образів, а значить, основним видом вправ має бути списування з зразків.

Великий вплив на методику навчання орфографії початку ХХ століття зробили і погляди В. Лая і Е. Меймана. Вони виходили з того, що при формуванні орфографічних умінь учні повинні сприймати зором образ слова і за допомогою правильних рухів руки фіксувати його на папері. Саме тому найпоширенішим методичним засобом навчання вважалося списування – копіювання, тобто списування з правильних зразків без всякого міркування, пояснення, додаткового завдання.

Списування – не механічне, а свідоме – один з найпоширеніших видів орфографічних вправ, спрямований на формування умінь запам'ятовувати графічні образи слів. Умовою свідомого списування е розуміння учнями змісту того, що вони списують.

Завдання цього виду вправ – навчити дітей списувати каліграфічно, грамотно, без виправлень. З цією метою вправи на списування застосовують уже в букварний період.

Учнів слід привчати списувати за такою методикою:

Уважно прочитай слова (речення, текст), які ти будеш списувати.

Подумай, чи є там незрозумілі тобі слова. Якщо є, спитай учителя. (Вчитель має передбачити подібні запитання і заздалегідь пояснити нові слова. Однак запитання можуть іноді виникати в слабких учнів у силу недостатнього розвитку їхнього мовлення.)

Списуючи, продиктовуй собі кожне слово складами.

Звір свій запис з тим, з чого списував.

Якщо текст вправи записаний на дошці, то його спочатку читає вчитель, а потім – учні (хором разом з учителем й окремо). Вимога продиктовувати або проговорювати (пошепки чи напівголосно) кожне слово зумовлена тим, що цей прийом сприяє активному формуванню асоціативних зв'язків звук-буква, які є основою грамотного письма, особливо під час фонетичних написань. Крім того, проговорювання сприяє усвідомленню послідовності звуків у слові, що запобігає таким типовим у початкових класах помилкам, як пропуск, перестановка, заміна букв.

Просте списування важливе на початковому етапі навчання. Першокласники вправляються в списуванні з дошки окремих букв, слів, пізніше – невеличких речень, а потім і текстів з пропису, з книжки. На наступних етапах навчання просте списування використовується під час закріплення вмінь писати слова, які не перевіряються правилами (потребують запам’ятовування), при засвоєнні традиційних написань і т. п. [30, c. 193].

 

 

Питання про методи навчання орфографії завжди були у центрі уваги педагогів. Ще в XV – XVII ст. існувала складна система правил, коли, що і як треба писати «... по розуму пиши, а не махом, пиши... всяко писання божественне пиши з увагою» (вчив М. В. Ломоносов).

Основною умовою правопису визнавалося не «писання махом», а свідоме, вдумливе, найчастіше все зводилося до практичної вправи – переписування книг, головним чином, божественних. Найбільш поширеними видами робіт з правопису були списування та диктант. Вимога «правильно говорити і справно писати» висувалось ще М. В. Ломоносовим. Однак методика навчання, як і раніше залишалася догматичною, а практика була відірвана від теорії, письмові вправи – від граматики.

У XIXстолітті з'явився ряд посібників для засвоєння правопису: це збірники правил і вправи до них.

Педагогів закликали до того, щоб списування не було механічною роботою, щоб «... учень звертав увагу на зміст того, що він пише, і на правильність висловлювання». В. Половцов, будучи прихильником поступового подолання труднощів, говорив про необхідність ретельного засвоєння правопису шляхом «накопичення повторювальних вправ».

У книзі П. М. Перевлеського «Практична орфографія» вправи систематизовано та надано відповідно до правил.

До середини ХХ ст. особлива роль відводилася практичним вправам, серед яких списування займає основне місце. Вперше чітко визначив порядок та спосіб ведення орфографічних занять Ф. И. Буслаєв. Списування він вважав початковим моментом, елементарним щаблем у вправах з орфографії. У своїй книзі «Викладання вітчизняного мови» він писав, що «необхідно навчити дітей правильно писати чуже і потім складати своє». Ф. І. Буслаев не надавав вирішального значення граматичної теорії, правилам, а дивився на грамотне списування як на навик, який виробляється систематично організованими вправами, заснованими на зростаючій активності і свідомому відношенні учнів. Ці принципи лягли в основу