Україна: «час війні й час миру»

Маємо жити і творити з урахуванням того, що є «час війні й час миру». Нині настав час усвідомити, що Росія – це постійний виклик Україні, на який слід безперервно знаходити адекватну відповідь і формувати українську національну ідентичність як рівнозначну фактору національної безпеки.

Ключові слова: національна ідентичність, нація етнічна та громадянська, мережева система сучасного капіталізму, ґлобальне політичне пробудження, імператив толерантності, спільність історичної долі.

 

«Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом: час родитись і час помирати, [... ] час війні й час миру» Еклезіаст (9: 11)

Час демократичних перетворень у незалежній Україні позначений низкою зрушень у суспільно-політичній свідомості. Ідеться про наукове осмислення власної ідентичності: «Ким ми були?», «Ким ми є?», «Ким ми прагнемо стати?» – у сучасному ґлобалізованому світі. Питання ці виникають перед кожним народом у період національного самовизначення.

Зазвичай боротьба за національне самовизначення в XIX-XX ст. проходила три етапи: 1) розвиток національної культури, заснованої на національній мові та її практичному використанні в освіті, управлінні й економічному житті; 2) здобуття політичних прав і політичного самоуправління – спершу у формі автономії, а зрештою – і повної незалежності; 3) створення завершеної соціальної структури, що пронизувала б усю домінуючу етнічну групу та включала у себе її освічені еліти, прошарки чиновників і підприємців, вільних селян, організованих робітників. Послідовність здійснення цих вимог могла варіюватися, але, як зазначав знаний чеський дослідник М. Грох, «траєкторія будь-якого національного руху вичерпувалася лише тоді, колі всі вони були виконані»1.

Праці інших європейських дослідників засвідчують, що проблема національної ідентичності актуалізується тоді, коли «значна кількість людей з певної спільноти вважає себе нацією або ж поводиться так, нібито ця нація існує» (Г. Сетон-Вотсон). У цей історичний час кожна нація діє як «співтовариство почуттів, що знаходить своє адекватне втілення лише у власній державі, і природно прагне створити її» (М. Вебер). Більше того, уповні нормальним є те, що «будь-якій національній спільноті судилося в той чи інший момент являти себе в іпостасі “обраного народу”. Цей романтичний сплеск почуттів і відповідна піднесена поведінка [... ] не оминула й старі нації Європи» (Е. Балібар)    .

Жити «як люди» – прагнення зрозуміле й виправдане. Тут Україна у своїх прагненнях нічим не відрізняється від інших народів світу. Інша справа – практична реалізація розбудови власної державності в ролі «обраного народу», адже багато залежить від здатності національної еліти мобілізувати суспільство й повести його за собою.

 

 

Двадцять п’ять років незалежності, упродовж яких нам так і не вдалося вийти на рівень ВВП 1990 р., помітно остудили наш романтичний запал «обраного народу», характерний для перших років після проголошення суверенітету. То чи ж варто дивуватися, що той небачений раніше попит на літературу про нашу минувшину теж помітно впав, адже замість запитання: «Ким ми були?» на порядок денний було висунуто суворе у своїй повсякденності: «Ким, ми, урешті-решт, є нині?».

І тут картина виявилася різко неоднозначною. З одного боку, усупереч заявам деяких високих керівників нашої країни про те, що, мовляв, «віддача від науки – нуль», Україна посіла 7-ме місце в топ-15 держав із середнім рівнем доходів за якістю заявок, поданих на здобуття патентів. У загальному підсумку за динамікою кількості заявок на реєстрацію інновацій Україна опинилася у двадцятці лідерів світового науково-технічного прогресу . Тобто український народ засвідчив свій високий творчий потенціал. Однак, з іншого боку, сьогодні лише в поодиноких випадках запатентовані ідеї вітчизняних учених впроваджуються у виробництво. У країні так і не створено гідних умови для роботи молодих висококваліфікованих фахівців – багато з них змушені шукати її за кордоном. Що найголовніше, відсутні стимули для розвитку високотехнологіч- ної промисловості.

Тут не треба бути великим провидцем, щоб зробити узагальнення: продуктивні сили України, хай поки що в окремих галузях, вочевидь уже переросли виробничі відносини. Питання лише в тому, коли набереться «критична маса» нового покоління, що рішуче поставить на порядок денний проблему суспільної модернізації. В усякому випадку вже складається класична передумова того, що З. Бжезинський охарактеризував як «ґлобальне політичне пробудження», де новітні «потенційні революціонери» – студентство й молоді спеціалісти – «являють собою еквівалент войовничого пролетаріату ХІХ і ХХ ст. « . За цих умов політичний клас України мав би дати відповідь на третє запитання самоідентичності: «Ким ми хочемо бути?». А це вимагає його здатності представити народу конкретний суспільно-політичний проект на майбутнє, а також виявити належну волю задля його реалізації. Як зазначав Е. Ренан,

«нація – це кінцевий результат тривалої роботи, жертовності й відданості [... ] Спільна слава в минулому; прагнення разом здійснити ще раз щось велике у сучасному – ось головна умова для того, щоб бути нацією [. ] Нація – це велика спільнота, створена розумінням, усвідомленням жертви, принесеної раніше, і готовністю до нової. Вона існувала в минулому, вона відновлюється в сучасності реальною дією: розумінням, чітко висловленим прагненням продовжити життя спільноти. Існування нації [. ] – це щоденний плебісцит» .

Звісна річ, жодне визначення нації не може претендувати на істину в останній інстанції. Це стосується і