Україна: «час війні й час миру»

Отже на межі третього тисячоліття, у пограничній ситуації «гібридної війни», розв’язаної Росією проти України, перед нами на повен зріст постала проблема визначення своєї національної ідентичності. І кожен із нас, суспільство у цілому, мають зрозуміти й оцінити, яке місце ми посідаємо у сучасному світі, наскільки унікальний і неповторний пройдений нами шлях. Урешті-решт усі ми перейняті турботами про прийдешнє – що нам суджено в майбутньому.

Не буде перебільшенням сприймати наш час як епоху ідентичності – пошуку кожною людиною уявлення про самоцінність людського життя в його зіставленні з цивілізаційними надбаннями, культурою та історією як минулих, так і нині сущих поколінь. Національний фактор у формі «вибуху етнічності» – повсякденна реальність. Більше того – національна ідентичність стала зворотною стороною нестримного й неоднозначного процесу ґлобалізації. З одного боку, процес цей вторгається в наше повсякдення, руйнує та підпорядковує собі традиційний спосіб життя. Але з іншого боку, ця ж ґлобалізація спонукає до відтворення наявних і породження нових резервів соціального існування людства. Позиціонуючи себе в ролі дуальної опозиції до процесу «ґлобалізації», оця всюдисуща «національна ідентичність» виступає як самоопи- сання, самопрезентація нації до зовнішнього світу, що передбачає оцінку як «себе», так й «інших». У підсумку, ми спостерігаємо своєрідний парадокс, коли національна ідентичність актуалізується самим процесом наростання світового ґлобалізаційного процесу або й усупереч йому.

Однак не все так просто та однозначно. Здобувши незалежність, Україна мала пройти в «наздоганяючому режимі» дві фази суспільного розвитку, притаманні індустріальній добі: 1) становлення громадянського суспільства; 2) завершальний етап формування національної самосвідомості. Оскільки формування громадянського суспільства в нашій країні відбувається вкрай повільно й неоднозначно, дехто вже готовий оголосити про провал здійснення проекту громадянської нації в Україні як територіально-політичного утворення. Натомість суспільна увага навертається до проекту розбудови нації лише на етнічній основі.

На нашу думку, постановка питання – «або політична, або етнічна» основа нації – некоректна, така, що штучно драматизує проблему. Національна свідомість, як відомо, не одновимірна. Вона має принаймні два аспекти. Перший – громадянський: нація складається з громадян, які прямо чи опосередковано беруть участь у створенні законів, їх прийнятті та у процесі управління через місцеві й центральні органи, суди, а також політичні партії та різноманітні добровільні товариства. Тому доцільно говорити саме про «громадянську», а не «політичну» націю, адже неполітичних націй узагалі не буває, а нація є етносом, який утверджує свою національну державу.

Водночас було б некоректно відкинути другий аспект – етнічний. Нація є спільнотою людей, об’єднаних однією мовою, культурою, традиціями, історією, економікою й територією. Інтелектуальний світ чудово розуміє специфіку регіонів та окремих країн. У деяких націях перший аспект переважає над другим: наприклад, французи, швейцарці й американці – нації насамперед «громадянські», тоді як німці та східноєвропейські народи – радше «етнічні».

Утім поняття «громадянська нація» та «етнічна нація» є лише своєрідними «ідеальними типами», які у чистому вигляді майже не трапляються у житті. Вироблення оптимального підходу до визначення національної ідентичності може, на нашу думку, стати основним для забезпечення сталості та злагоди у суспільстві, а також запорукою міцності держави не в меншій мірі, аніж конституція, армія й надійно захищені кордони. Адже громадянин такої спільноти бере на себе відповідальність перед минулими та майбутніми поколіннями, приймає історичну версію спільного минулого з його драмами й здобутками, готовий словом і ділом прискорювати досягнення поставленої мети. Для нас со- ціокультурне ядро країни та її цивілізаційну сутність становлять насамперед люди, які не мислять себе поза історичним досвідом свого народу, сприймають соціонормативну культуру спільноти – її розуміння «добра» та «зла», «правди» і «кривди», «красивого» й «огидного» – як свою власну, із повагою ставляться до своєрідності національних меншин.

Певна річ, чинник націоналізму слід постійно тримати в полі зору, оскільки саме радикальний фундаменталістський націоналізм несе загрозу державі й суспільству загалом. З одного боку, він може виступати від імені меншин, що бажають вийти зі спільної держави шляхом збройної сецесії, а з іншого – від імені більшості, оголосивши державу власністю лише однієї групи й тим самим породивши упередженість меншин і реґіонів щодо української держави. Отож ідеальною, як на наш погляд, є ситуація двох сторін ідентичності – громадянської та етнічної, коли культура, мова та релігія більшості виступають культурним ядром суспільства, довкола якого й формується нація як громадянське багатоетнічне утворення.

Сферою, в якій також відбувається самоідентифікація України, є переосмислення власних здобутків і втрат на шляху розбудови незалежної держави, принаймні в контексті адекватності результатів реформування. Тут доречно послатися на судження відомого економіста, члена Римського клубу Б. Гаврилишина: «Потрібно, щоб ми були кваліфіковані згідно з копенгаґен- ськими критеріями: