Україна: «час війні й час миру»

Тут було б не зайвим звернутися до досвіду інших країн, які довели свою здатність до модернізації. Узяти хоча б Бразилію часів президента Ф. Е. Кардозу – інтелектуала, автора понад 20 книг, який у 1994-2002 рр. зміг привернути увагу всього світу до «бразильської моделі». Як він пригадує, свого часу йому довелося довго переконувати колеґ-економістів у правильності обраного ним шляху, адже багато хто з них уважали цей шлях згубним і говорили, що не можна змусити народ сприйняти завідомо непопулярні заходи, неможливо розтлумачити суть складної комплексної реформи для більшості населення країни.

«Але, – зазначає Ф. Е. Кардозу, – я наполягав на своєму й не помилився. Метод, до якого ми вдалися, я називаю “демократичною педагогікою” і до цього дня вірю в його ефективність. Винятково важливо не боятися знову і знову пояснювати народу свою політику... Це, зрозуміло, нелегко зробити, але ніколи не можна полишати спроби прихилити виборця на свій бік. Сам я залишаюся послідовним демократом і не сумніваюся: якщо ви готові представити своєму народові всю можливу інформацію й переконати його у своїй правоті всіма доступними вам методами, до вас рано чи пізно прийде успіх. Якщо ж ви вважаєте, що люди не здатні зрозуміти вас і ними слід маніпулювати заради ухвалення правильних рішень, то це – початок великих неприємностей.

Та ви й не доб’єтеся нічого такими методами – звісно, якщо ми говоримо про відкрите суспільство» .

Тут, як кажуть, нічого додати й нічого відняти: суть леґітимності влади полягає саме в тому, чи сприймає її народ «як свою», а не нав’язану ззовні. І у цьому ж її демократизм. Важливим каналом широкого загальнонаціонального діалогу, як на нашу думку, могла б стати державна система політичної освіти та виховання толерантності впродовж життя. Тут не йдеться про відродження радянського «агітпропу». Радше було б доцільним творче переосмислення досвіду Німеччини в подоланні нацистського минулого після 1945 р. Німецька практика політичної освіти націлена як на захист громадянського суспільства від деспотизму держави, так і на захист держави від хаосу анархії. Існують фінансовані державою спеціальні комітети й організації, які займаються розвитком політичної освіти. Досвід Німеччини доводить, що така освіта забезпечує стабільність, стійкість і відтворення самого політичного процесу. У працях німецьких авторів наполегливо проводиться думка, що диктатура взагалі не може дозволити собі політичну освіту, адже покладає всі сподівання на державну пропаґанду, покликану створити вірнопідданого обивателя з «гнучкою свідомістю», піддатливою до маніпулювання. І навпаки, демократія життєздатна лише тоді, якщо буде з розумінням сприйнята та підтримана свідомими громадянами.

Особливо слід наголосити на тому, що система політичної освіти в Німеччині виявилася доволі гнучкою, постійно змінюючи формулювання цілей та висуваючи дедалі нові парадигми залежно від появи назрілих проблем у суспільстві. Так, відразу після 1945 р. в основу політичної освіти було покладено тезу Дж. Дьюї, що демократія – не лише форма правління, але насамперед той уклад життя, який має бути притаманним кожній людині. Відтак демократія переставала бути чимось абстрактним і віддаленим від пересічної людини, а «одомашнювалася», входила в побут, у життя, у звичку.

Ураховуючи факт розколу німецької нації, система освіти не нагнітала ненависть до східних німців, а навпаки – запроваджувала так звану «дидактику партнерства». У міру загострення суперечностей між християнськими демократами й соціал-демократами в 1960-х рр. політична освіта спрямовувалася на осмислення сутності та характеру політичної боротьби за умов демократії, вивчення методики подолання розбіжностей і недопущення конфліктів. У результаті з’явилася «дидактика конфліктів» Г. Ґізеке. Подальший розвиток політичної освіти Німеччини пов’язаний з інтеґраційними процесами в Європі, з актуалізацією проблеми охорони довкілля. Невдовзі цей напрям отримав узагальнюючу назву «політики майбутнього», де поняття «майбутнього» виступало як дидактична форма, націлена на інтеґрацію суспільства. А вже події 1989 р. стали приводом для принципово нової дискусії про роль політичної освіти в об’єднаній Німеччині .

Чи варто в Україні ще раз нагадувати, що політично неосвічені люди, як правило, стають об’єктом маніпуляцій із боку різноманітних політичних угруповань. І це вже наше недоопрацювання, коли у громадян відсутнє розуміння основних конституційних принципів, відсутнє розуміння «права націй на самовизначення» (а не якихось певних територіальних груп населення), відсутнє розуміння принципу непорушності кордонів, відсутнє розуміння процедури та леґітимності проведення референдумів тощо. Урешті-решт, чи здатні ці люди протистояти популістській риториці з приводу всіляких суспільних суперечностей: тут і штучно розпалюваний мовний конфлікт, і надумані претензії на те, хто більш європейський, висококультурний чи успішніше просунутий в Україні. А надто – який реґіон «годує» всю Україну, а який мітинґує...

Що найголовніше – у нашій країні відсутнє глибоко усвідомлене розуміння «спільності історичної долі». Переважає стихія, хоча на академічному рівні історичні дослідження позначені глибокою арґументованістю. Але чи доходять історичні знання до масового читача? Де, наприклад, подивитися реґулярні телепередачі з української історії? Ті, що іноді транслюють приватні телевізійні канали, можуть переглянути лише пізно вночі літні пенсіонери, які страждають від безсоння. Натомість праймтайм повсюдно віддано розважальним програмам і «шоу».

Отже осмисленої державної політики в напрямі формування «спільності історичної долі» за великим рахунком немає. Тим часом російське телебачення проповідує тезу про «меншовартість» української історії, а ми дивуємося – звідки ж з’явилася ця хвиля українофобії серед певної частини громадян України?.. Тут хоч якими значними не були б академічні напрацювання, а коли відсутні державні медійні канали зв’язку інтеліґенції з широкими верствами населення, справа вперед не посунеться.

Звісно, простих рецептів для подолання викривленого розуміння мульти- культуралізму та досягнення в Україні нового суспільного статусу не існує. Однак опрацювання проблем національної ідентичності, толерантності та суспільної безпеки має бути віднесене до невідкладних завдань щодо розв’язання в руслі конкретних пропозицій суспільству задля досягнення суспільного консенсусу. Вони мають вирішуватися доступними державі шляхами – зокрема через культуру й освіту, через державні ЗМІ, шляхом посилення бюджетного фінансування тих чи інших культурних і соціальних проектів, програм. Для нашої країни, де впродовж чверті століття незалежності все ще залишилися невизначеними загальнозначимі цінності, які потужно об’єднували б українське суспільство, послідовне опрацювання соціальної концепції безпеки України та наполегливе проведення відповідної гуманітарної політики набули б значення одного з вирішальних факторів становлення та збереження суверенітету нашої держави.