Україна: «час війні й час миру»

 

 

У нинішньому ґлобалізованому світі характер загроз безпеці людини не просто змінився – він суттєво наростає, набирає небачених раніше рис і нових джерел походження. Свідчення тому – і нинішня ситуація в Україні та довкола неї. Гібридна форма війни Росії проти нашої країни засвідчує, по-перше, що не існує чіткої межі між національною й міжнародною безпекою. А, подруге, воєнний фактор стає лише однією з багатьох складових національної та світової стабільності, таких, як економічний розвиток, суспільно-політична зрілість суспільства, захист навколишнього середовища та збереження природних ресурсів, забезпечення дотримання прав людини тощо. Крім того, насилля дедалі більше виступає під личиною ненасилля, а то й навіть «мирот- ворчості». На цей феномен звернув увагу президент Усесвітнього економічного форуму в Давосі К. Шваб: у наші дні й надалі «все більше стиратиметься різниця між такими поняттями, як війна та мир, воююча й невоююча сторони, навіть насилля і ненасилля» .

Недооцінка всіх цих факторів стає чинником загрози як національній безпеці України, так і світу загалом. Усе це засвідчує необхідність опрацювання нової – соціальної – концепції безпеки, що враховувала б її гуманітарні, культурні й соціальні аспекти. Один із провідних пунктів такої соціальної концепції безпеки мав би стосуватися національної ідентичності в контексті культивування в українському суспільстві терпимості й довіри між людьми, або, іншими словами, плекання толерантності міжлюдських відносин заради консолідації суспільства. У Декларації принципів толерантності (ЮНЕСКО, 1995 р.) це явище визначається як

«цінність і соціальна норма громадянського суспільства, що виявляє себе у праві всіх індивідів громадянського суспільства бути різними, у забезпеченні стійкої гармонії між різними конфесіями, політичними, етнічними та іншими соціальними групами, повазі до різноманіття різних світових культур, цивілізацій і народів, готовності до розуміння і співробітництва між людьми, що відрізняються зовнішнім виглядом, мовою, переконаннями, звичаями та віруваннями» .

Визначення толерантності стосовно міжнародних відносин у подібний спосіб тлумачиться у преамбулі Статуту ООН: «Проявляти терпимість і жити в мирі один з одним, як добрі сусіди» . Тобто толерантність розглядається як умова успішної соціальної інтеґрації у систему суспільних відносин, що полягає в умінні жити в гармонії як самому з собою, так і зі світом людей – на мікро- й макрорівнях.

Це, так би мовити, той ідеал, до якого маємо прагнути, але досягнення якого вимагає часу й терпіння. Ідучи шляхом євроінтеґрації та творчого осмислення набутого європейського досвіду, було б легковажно бачити лише позитивні досягнення Європи, нехтуючи при тому ризиками й загрозами, з якими зіткнулися країни Заходу у сфері гуманітарної політики, у тому числі утвердження толерантності на шляху «мультикультуралізму». Нагадаємо виступ прем’єр-міністра Великобританії Д. Кемерона на 47-й міжнародній конференції з безпеки в Мюнхені (2011 р.), де постало питання про незахищеність людини внаслідок зростання несправедливості й недотримання її прав. Аналізуючи стан справ в Європі, промовець закликав британців та їхніх європейських партнерів відмовитися від доктрини мультикультурності, яка «заохочує сеґреґацію», тобто життя відокремленими одна від одної етнічними спільнотами. За словами Д. Кемерона, «Європі пора прокинутись і побачити, що відбувається в її країнах. Під загрозою не лише наші життя, але й сам життєвий уклад». Він закликав «відкрито заявити про відмову від пасивної толерантності», оскільки «політика мультикультурності нас підвела, настав час лібералізму з м’язами» .

Прем’єр-міністр Великобританії був не одинокий у своїх висновках. Ще у жовтні 2010 р. канцлер Німеччини А. Меркель заявила, що спроби побудувати мультикультурне суспільство зазнали цілковитої поразки, а концепція муль- тикультурності, що передбачає мирне співіснування людей, які репрезентують різні культурні традиції, у Німеччині не спрацьовує. Зокрема глава німецького уряду поставила до імміґрантів таку вимогу: «Ті, хто хоче стати частиною нашого суспільства, повинні не тільки дотримуватися наших законів, а й говорити нашою мовою» . Ряд заяв у подібному ключі зробив і тодішній президент Франції Н. Саркозі.

Отже серед провідних діячів Європи було досягнуто певного консенсусу щодо внесення в поняття толерантності суттєвої корективи: толерантність уже не сприймалася як імператив – безумовний принцип поведінки за будь-яких передумов. Пасивна толерантність почала трактуватися як усепрощення, що неминуче веде до вседозволеності, а тому основне гасло лібералізму – свобода – має чітко фіксувати межу. «Червона лінія» повинна фіксувати для представників меншин ту межу, коли порушується свобода більшості громадян у відстоюванні своїх прав на усталений спосіб життя. Характер відстоювання більшістю своїх прав почав трактуватися з новими акцентами – як «лібералізм із м’язами».

Саме поняття «толерантності» в європейській історії пройшло нелегкий шлях еволюції . В епоху релігійних війн XVI-ХШІ ст. будь-які компроміси виключалися, оскільки вважалося, що в «боротьбі Бога проти диявола» жодного порозуміння бути не може у принципі. Із часом, коли далася взнаки втома від релігійних воєн, що поставили під загрозу саме існування держав, Вестфальський і Піренейський трактати 1648-1659 рр. заклали основи припинення релігійних