Україна: «час війні й час миру»

За роки незалежності в нашій країні виросло нове покоління, яке налаштоване на максимальну реалізацію свого потенціалу. Однак ситуація не лише в Україні, але й у всьому світі складається так, що для одних перспективи можуть бути навіть блискучими, але для інших – доволі невиразними. Як зазначає М. Кастельс, провідні транснаціональні компанії не цікавляться тими людьми й реґіонами, які не втягнуті у сучасне інноваційне або масове виробництво та не становлять інтересу для ґлобального капіталу ані в ролі виробників, ані в ролі споживачів .

Водночас міжнародна організована злочинність намагається використати депресивні реґіони для зміцнення позицій світової кримінальної економіки, поповнюваної континґентом малокваліфікованої робочої сили. Як наслідок, на ринку праці України зримо проявила себе тріщина загального ґлобального розколу. Вона утворилася між традиційною індустріальною «родовою» працею – з одного боку, і «самопрограмованою» працею нового інформаційно підготовленого покоління – з іншого. А лінію вододілу між ними (що поглиблюється) проклала освіта. Для представників «самопрограмованої» праці на перший план виходить освіта як можливість і здатність «перепрограмувати» себе відповідно до безкінечних змін і нових завдань у процесі вдосконалення та ускладнення виробництва. Однак для цього континґенту новітніх спеціалістів необхідне й нове інноваційне виробництво. А замість нього в Україні все ще функціонує старе, що залишилося від радянських часів, «трофейне» обладнання, на котрому працюють старші за віком представники «родової» праці, яких ніщо не стимулює до «самопрограмування» й підвищення знань.

Зазначені тенденції характерні не лише для нашої країни, але і для решти світу – ситуація економічної депресії завжди й усюди неґативно відбивається на долі молоді. Так, економіст з Єльської школи менеджменту Л. Кан порівняла кар’єри випускників університетів, які закінчували навчання в роки безробіття, із тими, чий випуск припав на період економічного піднесення. Ті, кому не поталанило, показали в підсумку набагато гірший результат, причому не лише в перші роки після завершення університетських студій, але й упродовж усього життя. Коментуючи зазначену тенденцію, лауреат Нобелівської премії П. Круґман наголошує, що це і є

«руйнівний ефект тривалого безробіття: якщо людей, котрі тривалий час залишаються без роботи, починають розглядати як нездатних її знайти, у довготривалому плані це призводить до скорочення ефективної сили економіки, а відтак до зменшення її продуктивності. Десь у такому ж становищі виявляються випускники університетів, які змушені погоджуватися на роботу, що не вимагає отриманих ними при навчанні професійних навичок: час іде, і вони можуть відкрити для себе, що зведені до рівня некваліфікованих працівників, у крайньому разі в очах потенційних працедавців, що робить освіту непотрібною» .

Десятки й сотні тисяч людей постійно знаходять і втрачають своє робоче місце, часто скочуючись у структури тіньової, якщо не кримінальної економіки. Усе це переростає в людські кризи, провокує хвороби, тяжіння до нарко- тиків/алкоголю, загрожує втратою заощаджень і потраплянням у кредитний капкан. Частина колишнього радянського сеґмента спеціалістів і науково- технічних працівників усе ще намагається утриматися на плаву, не скотитися до рівня люмпенізованої робочої сили, соціально недієздатних людей. Водночас стихійно вибудовується справжня спіраль виштовхування людей із виробничого циклу (та й справжнього соціального виключення), яка веде до особистісної деґрадації.

Розкол у соціальній структурі робочої сили приніс із собою й політичне протистояння молоді: освіченої – з одного боку, і малоосвіченої – з іншого. Але весь трагізм ситуації полягає в тому, що цей освітній ценз провокує соціальне виключення і тих, і тих. З одного боку, суспільству часто-густо виявляються непотрібними освічені й потенційно креативні представники майбутнього по- стіндустріального соціуму (їх цінність і значимість як виробників/споживачів не затребувана або примітивно іґнорується). І навпаки, з іншого боку, малоос- вічена молодь депресивних регіонів теж залишається без роботи та примітивно використовується в ролі «штурмовиків», котрі відстоюють ідеали віджилих форм індустріального суспільства. У свій час усі вони опинилися в епіцентрі політичного протистояння. Лише студентство провідних університетів ми побачили по один бік барикад (на Євромайдані), а малоосвічену молодь депресивних реґіонів країни, так званих «тітушок» – по інший (на Антимайдані).

Ось цей клубок проблем і засвідчив нам, що об’єктивно народжені на переломі тисячоліть «міленаріуми» (як освічені, так і малоосвічені) політизуються щоденно та щогодинно. Лише одні почали розуміти, що коли не візьмуться за політику, то політика візьметься за них. Адже не дарма одним із найчастіше використовуваних понять у часи інтерв’ю на Майдані було: «Дістали!». Одначе є й інші – молодь, яка живе «за поняттями», прищепленими кураторами депресивних реґіонів. Обидві ці групи молоді поставлені перед вибором альтернативи: яка система влади й форма державності для них найбільш прийнятна? Судячи з усього, вузькоспеціалізована праця, пов’язана з індустріальним виробництвом, конвеєром – тяжіє до «сильної руки». І навпаки: «самоорганізована» праця інформаційного суспільства прагне до децентралізації владних повноважень і утворення сучасної геометрії влади.

Осмислюючи все пережите, чи можна було у цій ситуації ставити питання: хто