Україна: «час війні й час миру»

Сьогодні ми виходимо з того, що нинішня потреба в ідентифікації України зумовлена необхідністю «усвідомити себе», зміцнити позиції та знайти союзників, зрештою – відобразити світ у системі впорядкованих образів і смислів. Суспільство матиме можливість успішно подолати період «розрухи в головах» лише тоді, коли ідентичність інтерпретуватиметься через структуру образів і смислів спільності історичної долі нашого народу, його високої духовності й культури, через колективне «ми» як спільноти, що утверджує громадянське суспільство й реалізує проект європеїзації суспільного життя.

 

 

А для цього необхідно усвідомити, що нинішнє українське суспільство перебуває у стані загострення кризи. Криза, як відомо, у перекладі з грецької – рішення, поворотний пункт, або стан, для котрого існуючі до того засоби в досягненні мети за наявних умов стають неадекватними.

З одного боку, ми маємо прийти до розуміння того, що нинішній світ жорсткий, висококонкурентний і, за великим рахунком, несправедливий. Капіталістична система об’єднує у собі три складових: ядро, напівпериферію та периферію. Між ними складаються відносини «залежного розвитку»: шляхом нееквівалентного обміну виграє ядро (розвинуті капіталістичні держави) ;

периферія програє («третій світ»), а напівпериферія (наприклад, так звані країни БРІК – Бразилія, Росія, Індія, Китай) посідають проміжне становище. У силу специфіки (і у цьому трагізм ситуації) Україна перебуває у зоні «подвійної периферії»: коли Росія (попри всю її конфронтаційну політику) є фактично напівпериферію Європи, а Україна до недавнього часу скотилася була до рівня периферії Росії. Однак, з іншого боку, як зазначав в інавґураційній промові П. Порошенко, «європейська демократія для мене – найкращий спосіб державного правління, винайдений людством». А тому нічого дивуватися, «що на відміну від нас країни європейської спільноти побудували економіку вільної конкуренції. Нових ідей, ділової ініціативи, наполегливої праці, постійного самовдосконалення. Так буде і в Україні» .

А поки що доводиться виходити з того, що є: враховуючи особливості періоду «дикого капіталізму» і специфіку олігархічно-бюрократичного корпо- ративізму, що домінували в нашій країні тривалий час після проголошення незалежності. За такої спадщини Україні як представниці світової периферії не позаздриш – вона фактично приречена на режим виживання в ролі «внутрішньої колонії» своїх же таки олігархів та «зовнішньої залежної території» міжнародних транснаціональних корпорацій, які викачують із неї фінанси, переводячи їх в офшорні зони. Хоча все це є самоочевидним і вкрай гнітюче сприймається населенням України, однак сьогодні, коли ми сповнені рішучості вступити в новий етап свого розвитку, не зайвим буде й проілюструвати глибину та розповсюдженість кризи, якої зазнала наша країна.

Так, досліджуючи обсяги незадекларованих світових фінансів на замовлення міжнародної неурядової організації «Мережа податкової справедливості» («Tax Justice Networks»), екс-головний економіст «McKincey&Co» Дж. Генрі повідомляє, що за 20 років незалежності України на офшорні рахунки було виведено 167 млрд дол. (при цьому він уважає свою оцінку консервативною, оскільки вона враховує лише економічні активи, нехтуючи нерухомістю, яхтами та предметами мистецтва)  . А ще останнім часом з України було виведено додатково 70 млрд дол. Саме про це заявляв прем’єр-міністр А. Яценюк із трибуни Верховної Ради: «За останні три роки із фінансової системи України на офшорні рахунки було виведено у загальному підсумку близько 70 млрд дол. США. Виводилися кошти, які бралися як кредити під державні гарантії й розкрадалися представниками попереднього уряду» . Що й говорити – одні лише ці цифри яскраво демонструють рівень деґрадації колишньої політичної влади в нашій країні, що й викликало врешті-решт феномен Євромайдану.

Звичайно, тут слід ураховувати й той факт, що частина грошей з офшор- них зон поверталася в Україну у вигляді інвестицій, які офіційно значилися «закордонними». Тобто кошти у принципі не розтанули як дим, вони просто змінювали «порт приписки», і було б справедливо, щоби бодай якась частина із них була повернута в Україну у вигляді податків. Однак окремі заклики запровадити відповідний податок якось швидко затухали у системі олігархічного корпоративізму, характерній для пострадянського простору.

Україна у цьому процесі виведення коштів не унікальна. По інших пострадянських країнах також значну частину фінансових засобів було отримано в результаті несправедливої приватизації державних активів у 1990-х рр., а потім виведено в офшори. Як стверджує згадуваний вище Дж. Генрі, із Росії, наприклад, за два десятиліття було виведено майже 800 млрд дол. через офшори. І у цьому процесі пострадянська бюрократія й західні «акули капіталізму» знайшли повне взаєморозуміння. Описуючи механізм їх «зчіпки», професор Каліфорнійського університету (Берклі) М. Кастельс на прикладі Росії показує, що «групи інтересів» нуворишів – особливо менеджери компаній та урядові апаратники, які очолили процес приватизації на просторах колишнього СРСР, утримали найціннішу власність під своїм власним контролем. При цьому вони занизили ціну акцій приватизованих комерційних організацій із тим, щоб запропонувати суттєвий прибуток іноземним партнерам в обмін на швидко отриману готівку, яка найчастіше осідала на їхніх банківських рахунках.

Приклали руку до розвалу пострадянської економіки, як зазначає М. Кастельс, і зарубіжні наукові консультанти внаслідок безвідповідальних рекомендацій на шляху впровадження фундаменталістської політики вільного ринку з боку Міжнародного