Україна: «час війні й час миру» | Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

політичне та правове навчання», а надто «у сфері культурної спадщини». Плануючи своє майбутнє й обираючи професію, молода людина має в достатній мірі усвідомлювати всі ті виклики часу, які вже нависли над людством у ХХІ ст. Насамперед осягнути свою власну ідентичність (як індивідуальну, так і національну) у сучасному ґлобалізованому світі. Конкретизуючи ситуацію, у «Білій книзі» виділено навіть спеціальний розділ – «Ключові галузі знань», до котрих віднесено 1) демократичну громадянськість; 2) мову; 3) історію. Особливо наголошувалося на тому, що навчання демократичній громадянськості – фундаментальний елемент для вільного, толерантного, справедливого й відкритого суспільства, для соціального згуртування, взаєморозуміння, міжкультурного та міжрелігійного діалогу й солідарності. Щодо вивчення мов, то навіть рідко використовувані мають бути захищеними. Але водночас слід подбати про те, щоб «захист мов, якими говорять меншини в кожній конкретній державі, не здійснювався на шкоду офіційним мовам і необхідності їх вивчення». Викладання ж історії в демократичній Європі «має посідати важливе місце в навчанні відповідальних та активних громадян і в розвитку поваги до всіх типів відмінності, заснованих на розумінні національної ідентичності» .

Розвиваючи в учнях і студентах інтелектуальну здатність аналізувати та критично й об’єктивно інтерпретувати інформацію, викладання історії має допомогти уникнути повторення чи заперечення Голокосту, Голодомору, геноциду й інших злочинів проти людяності, етнічних чисток і масового порушення прав людини, для загоєння ран минулого, розвитку фундаментальних європейських цінностей. Це й буде вирішальним фактором для примирення, визнання, розуміння та взаємної довіри між людьми.

Що ж до часових рамок розв’язання проблеми мультикультурності, то (за безумовного пріоритету встановлення соціальної солідарності, територіальної цілісності та єдності суспільства) необхідна буде як мінімум зміна декількох поколінь, тривала й копітка освітня робота. Урешті-решт ми досягнемо розуміння того, що формування мультикультурного суспільства – це не асиміляція, не «розкочегарювання плавильного котла», а тривала адаптація та справжня інтеґрація зі збереженням етнічної й культурної ідентичності при взаємній повазі різних культур і звичаїв один одного. Це й буде втіленням толерантності на практиці.

Над нами поки що тяжіє старе уявлення, що немає важливішої проблеми, ніж економіка, виробництво, економічні блага, а все решта – то колись воно, мовляв, прикладеться само собою. Досить було кинути погляд на численні передвиборчі білборди, де політики обіцяли навести порядок і підняти економіку. При цьому нехтується той момент, що в епоху різких трансформаційних змін суспільства важливість понять «базис» і «надбудова» міняються місцями.

Тобто в наш час інформаційного наукового суспільства надбудовою стає вже економіка, а базисом – наукова інформація, культура, духовність. Дійсно, у свій час індустріальна парадигма була притаманною для етапу ХШІІ-ХХ ст. Але вже у другій половині ХХ ст. технологічна парадигма стала фраґментарно опиратися на культуру. У наш час відбувається становлення нової гуманітарної парадигми, що покликана вирішити, яким чином і як скоро у цьому швидкоплинному світі віднайти сенс і мету людського існування.

Ніде правди діти, про важливість гуманітарної сфери вже почали говорити деякі провідні політики. Але в масі своїй, як складається враження, ми все ще перебуваємо в пострадянському просторі, а тому від радянської організаційної моделі далеко не відійшли. А ще гірше те, що серед нас навіть відчувається якась певна ностальгія за радянським минулим. Мовляв, як-не-як, але все ж була певна ідеологічна парадигма зі своєю системою цінностей – комунізм, а нині й цього немає. Як наслідок, наше молоде підростаюче покоління втратило такий важливий для нього ціннісний орієнтир, як «культурний герой», яким раніше були вчені-винахідники, передовики виробництва, митці, літератори та ін. Втрачено поняття професіональної честі. Людина праці, байдуже, в якій сфері, чи то лікар, учитель, інженер, а навіть і порядний бізнесмен – у принципі в нинішньому широкому сприйнятті це невдаха, лузер. Героєм нашого часу став представник тіньової економіки та обслуговуюча його челядь.

Отже влада має глибоко усвідомити, що розбудова українського гуманітарного простору, на якому виробляється вітчизняний науковий, освітній та культурний продукт, стала неодмінною умовою виживання країни. Але для цього слід культивувати не лише зрілу, але й по-справжньому стратегічну свідомість, яка несла б у собі розуміння того, що ти проектуєш майбутнє не лише від виборів до виборів, а формуєш певну спадкоємну історію. Саме ця спадкоємність, відповідальність перед майбутніми поколіннями має стати провідним трендом гуманітарної політики. Але це процес тривалий, який не терпить суєти й легковажності.

Чи не найбільш поширена фраза дня сьогоднішнього на сході України: «Нас не чують!». Ці слова лунали на київському Майдані, ці ж слова звучать нині на Донбасі. Тобто, складається враження, що десь була втрачена та лінія зв’язку, яка забезпечувала можливість діалогу між владою, креативною меншістю й широкими верствами населення, на необхідності якої свого часу наголошував англійський мислитель А. Тойнбі. А між тим лише такий діалог в Україні й міг би забезпечити суспільний консенсус у вирішенні проблеми «виклик – відповідь». Коли ж цей зв’язок і здатність до порозуміння було втрачено, ініціативу ведення суспільного діалогу перебрали на себе різноманітні групи активістів, що їх узимку 2013-2014 рр. кваліфікували як «екстремістів» і «бандерівців» із Майдану, а на сьогоднішній день кваліфікують як «сепаратистів» з Донбасу.

Тим часом, поняття «сепаратисти» сьогодні надто узагальнене, хоча в їх рядах перебувають зовсім різні люди. Одні з них діють