Україна: «час війні й час миру»

Означена модель суспільної трансформації практикувалася практично на всьому пострадянському просторі, у тому числі й в Україні. У підсумку утворилася широка зона «периферійного капіталізму», яка цілком вплелася у систему економічної взаємозалежності, забезпеченої мережевими інформаційними інструментами гнучкого реагування на рівні «давоських хлопчиків» із метою прийняття ними доленосних для світу рішень.

Однак технологічно приваблива для управління мережева система сучасного капіталізму виявилася не такою вже й привабливою в гуманітарній площині на рівні конкретної людини праці. Так, їй була зовсім байдужою подальша доля переважної частини пострадянського простору. Власне, як і решти світу поза межами «золотого мільярда». Те, що соціальна нерівність у сучасному ґлобалізованому світі досягла фантастичних масштабів, вразило у січні 2016 р. навіть аналітиків Усесвітнього економічного форуму в Давосі. І дійсно – 50% загальносвітового багатства нині належить «елітному» 1% най- заможніших людей, ще майже 45% – доволі вузькому прошарку достатньо заможних, які становлять п’яту частину жителів планети. Решта ж людства – а це під 80% населення світу – володіє лише близько 5% ґлобальних статків11.

За умов, що склалися, виникає запитання: чи існує якась можливість для України вийти із зони периферії та, перемістившись ближче до ядра капіталістичної світ-системи, набути принаймні статусу напівпериферії? У цілому перспективи тут не надто оптимістичні. Ще 2009 р. вітчизняний фахівець В. Геєць попереджав урядові кола про те, що зі 133 держав, котрі посіли місце у списку після «великої двадцятки» (G-20), усього 20 країн за останні 50 років змогли скоротити своє відставання від країн-лідерів. Решта 113 так і не змогли просунутися вперед. Більше того – 43 із них володіють лише формально державною атрибутикою, потрапивши в повну залежність від транснаціональних і реґіональних корпоративних кланів. Україна, що перебувала в той час у числі названих 113 відстаючих держав, опинилася перед більш ніж очевидною загрозою потрапляння у число 43 квазісуверенних країн. І не в останню чергу через дефіцит суспільної довіри до державних інституцій, унаслідок чого не було можливості вивести з тіньового обороту як мінімум 40% ВВП, або залучити в економіку заощадження своїх громадян, ретельно сховані від власної криміналізованої держави   .

Звичайно, у світовій практиці були винятки, коли ядро капіталістичного Заходу вважало за доцільне підключити якусь державу із зони периферії чи напівпериферії у зону, ближчу до центру. Так, наприклад, у повоєнні роки світ був вражений німецьким «дивом», а за ним – японським, південнокорейським чи тайванським. Однак тут не останню роль відіграли складові феномену «холодної війни» – окупаційний американський режим плюс широкі інвестиції в інноваційне або масове виробництво зробили свою справу. Це доволі відверто визнає американський соціолог К. Калгун – президент некомерційної Науково- дослідної ради з соціальних наук («Social Science Research Council»). На його думку, існує хибний погляд, згідно з яким усе, що відбувається всередині країни, цілком і повністю залежить від того, добре чи погано вона управляється, а значить і розвивається. Насправді ж «успішний або неуспішний розвиток окремої держави багато у чому визначається не її власною волею до перемоги, а тим, чого від неї хоче решта світу і наскільки він дозволяє їй успішно розвиватися» .

Із боку України останнім часом активно демонструється готовність до прийняття своєрідного «плану Маршалла», однак із боку Заходу якогось певного сиґналу у відповідь поки що не надходило . І тут українській владі не позаздриш. Не в останню чергу їй доводиться шукати взаєморозуміння з представниками великого капіталу. Хоча б для того, щоб заручитися їхньою підтримкою щодо зміни правил гри, які до останнього часу культивувалися олігархічним капіталізмом. Чи підтримають олігархи курс на демократизацію країни? Поки що все не так однозначно. Судячи з загострення ситуації на Донбасі, там відбувається подвійна гра, коли ті чи інші фінансово-промислові групи намагаються виторгувати в урядових кіл пільгові умови для ведення свого бізнесу. Отже залишається не лише сподіватися, але й докладати максимальних зусиль. Президент України П. Порошенко це усвідомлює: «Ми здолаємо всі труднощі. Відстоїмо територіальну цілісність нашої держави, забезпечимо мир та спокій. Нас уже ніхто не оберне в рабів криміналу та бюрократії, в прислужників колоніальної влади» .

 

 

А чи немає тут якогось елемента нездійсненних надій і сподівань? Далебі ні. Як говорив В. Гюґо, «можна протистояти нашестю армій, але неможливо зупинити ідею, час якої прийшов». Тож чи настав цей час і яка його магістральна ідея?

Не претендуючи на оригінальність, пошлемося на авторитет З. Бже- зинського. Провідною ідеєю ХШІІ-ХІХ ст., уважає він, була свобода. У ХХ ст. – ідея захисту демократії від тоталітаризму. А у XXI ст. лідируюче місце посіла ідея універсальної людської гідності. Універсальність останньої ідеї полягає в тому, що вона, з одного боку, уміщує у собі ідеали свободи й демократії, а з іншого – принципи поваги