Україна: «час війні й час миру»

Саме тому так важливо, але й важко, дійти порозуміння в Україні та знайти «переговорний майданчик» для обговорення назрілих проблем. За всіх вад якусь подобу «круглого столу» маємо сьогодні в Мінську.

 

 

Звернемося знову до здатності творчої меншості знаходити консенсус із широкими верствами суспільства. Насамперед досягнення розуміння того, що анексія Кримського півострова та розв’язання Російською Федерацією війни на Донбасі поставили питання ідентичності України у центр уваги. Маємо жити і творити з урахування того, що є «час війні й час миру». Не можна сприйняти тезу, що аґресія Росії проти України стала несподіванкою. Про реальність такої загрози попереджав ще два десятки років тому згадуваний нами професор Празького університету М. Грох, проводячи аналогію між настановами російського великодержавного шовінізму й гітлерівською політикою «об’єднання всіх етнічних німців». Важливість цього попередження зобов’язує навести його повністю без будь-яких купюр. У колишній Австро-Угорській імперії

«небажання членів панівної нації допустити справжню мовну рівність завжди приводило недомінантну етнічну групу до певної матеріальної поразки. Люди, що говорили на німецькій чи угорській мовах, за часів австро-угорської монархії відмовлялися вчити або використовувати мови інших етнічних груп, що проживали на “їхній” території. Потім із розпадом імперії та виникнення нових незалежних держав у 1918-1919 рр. багато з них раптом з’ясували, що їхній статус звівся до рівня офіційної меншості. Але, як правило, вони й після цього не бажали змиритися з переважанням мови малих – але тепер пануючих – націй, під управлінням яких їм доводилося жити: чехів, румунів, поляків та ін. Це була вибухонебезпечна ситуація, наслідки котрої з приходом Третього Райху в Німеччині стали зловісними. Сьогодні відбувається такий самий процес пониження національного статусу, як, зокрема, статусу росіян, котрі в колись віддалених республіках стають меншістю в уже незалежних державах, що сформувалися завдяки національним рухам. Подібні історичні паралелі між становищем Volksdeutsche і становищем, так би мовити, Volksrussen вражаючі й такі, що вселяють тривогу» .

До належного рівня осмислення цієї загрози з боку Росії ми прийшли через Майдан 2004 р. та «Революцію гідності» 2013-2014 рр. Ці визначні події в Україні зримо довели, що широковідомий вислів Л. Кучми: «Україна – не Росія» врешті-решт утвердився й закріпився у свідомості переважної більшості українських громадян як цілий історичний етап «ідентичності спро- тиву». Україна вдалася до пошуку власного шляху, визначивши вектор євроінтеґрації.

Національна ідентичність українців, що завжди була однією з найскладніших проблем українсько-російського діалогу, почала знаходити розуміння серед декого з ліберально налаштованих та авторитетних росіян. Тут слід послатися на думку відомого ще з часів перебудови А. Стреляного:

«Майже кожен росіянин, чи то темний чи просвічений, надзвичайно чутливий до того, що він називає бандерівщиною або українським націоналізмом, і що насправді є звичайне українство. Майже для кожного росіянина бандерівець чи український націоналіст – це просто українець, який послуговується своєю мовою так само невимушено, як він, росіянин, – своєю. Ось на таких українців майже в кожного росіянина – вроджена алергія.

Він чує такого українця за версту й, у кращому разі, недолюблює його. Він, російська людина, а разом із ним і Кремль, не проти навіть незалежної України, раз уже трапилася така “гео- політична катастрофа”, за висловом Путіна, але хай вона, незалежна Україна, буде такою, якою була у складі СРСР: нібито вона є, а нібито її немає. Хай вона, коротше, буде максимально русифікованою. Ось це і є вся правда щодо російського ставлення до України» .

У ситуації російської аґресії, попри питання оборони, злобу дня України, проте, визначає назріла проблема: необхідність опрацювати «ідентичність проекту майбутнього». Надаючи особливого значення подібному документу, очільник держави П. Порошенко у своїй інавґураційній промові зазначав: «А що нам конкретно треба зробити, щоб жити вільно і безбідно, жити в мирі й безпеці? Це все написано в угоді про політичну асоціацію та зону вільної торгівлі з Євросоюзом. Ми разом доклали зусиль до цього документа. Тепер мрію втілити його в життя» .

Звісно, ідеться не просто про наявність угоди «на папері», а, що більш значимо, про сприйняття цього документа у свідомості громадян України «як свого». Лише тільки цей факт міг би засвідчити появу в нашій країні не просто «правлячого класу», а справжньої «національної еліти», яка досягла певного рівня консенсусу щодо ключових проблем поточного моменту: державність, демократія та євроінтеґрація. Ідеться і про консенсус еліти у своїх рядах, і про консенсус загальнонаціональний – між