Україна: «час війні й час миру»

Після Французької революції 1789 р. настав період становлення сучасних націй. Проблема толерантності знову набула нового змісту. Провідною ідеологією став націоналізм як універсальний світогляд якщо не для всіх, то принаймні для більшості громадян тієї чи іншої держави. Відповідним чином і поняття толерантності наповнювалося новим змістом. Від людини вимагалася абсолютна лояльність до національної держави як ідеальної форми політичної організації та джерела культурного життя.

Згодом, у другій половині ХХ ст., «стара Європа» завершила етап національного становлення й увійшла в нову фазу соціально відповідальних держав із високим рівнем добробуту для переважної більшості населення, з якими б етносами вони себе не ідентифікували й до якої б релігії не належали. Саме це створило соціальні передумови для прийняття суспільством певного рівня толерантності як дотримання усталеного способу життя. Підстави соціальних конфліктів виявилися притлумленими, і толерантність у значній мірі стала елементом щоденного побуту. Це призвело до розуміння її як байдужості до суджень і діянь людей, допоки вони не становлять небезпеки для суспільства, існуючого способу життя.

Саме тому в 1950-1960-х рр. європейський інтеґраційний проект дещо відтіснив націоналізм на периферію суспільного життя. Відтак ідея толерантності як пріоритетної лояльності до національної держави у значній мірі ослабла. Натомість толерантність почала сприйматися насамперед як лояльність до системи європейських цінностей. Однак загострення соціальних питань за нинішньої фінансово-економічної кризи знову поставило проблему толерантності у критичну ситуацію. Криза соціальної держави та політики мультикульту- ралізму зримо засвідчили необхідність актуалізації проблеми толерантності в напрямі наближення до національної держави й усталеного способу життя національної більшості. У ряду цих настроїв і частка представників правих націоналістичних сил, обраних до Європарламенту, стала все більш відчутною.

Системна криза, яка охопила нині українське суспільство, спонукає нас до пошуків моделі консолідації держави-нації, подолання ксенофобії й конфесійної нетерпимості, та утвердження толерантності між людьми. Звісно, що на цьому шляху не слід нехтувати досвідом інших країн, насамперед європейських. Але було б помилкою вдаватися й до імітації сучасних західних моделей, замість ретельного аналізу власних (національних чи реґіональних) джерел, що породжують боязнь до чужих «інших» і нетерпимість до них.

За цих умов при опрацюванні політики консолідації українського суспільства слід ураховувати наростання ризиків від політики мультикультурності. Керівник російського аналітичного «Левада-Центру» Л. Ґудков описує цю ситуацію таким чином:

«Можна сказати, що саме по собі існування різнокультурних укладів і способів життя виявлялося можливим або у традиційних етностанових спільнотах, де кожній етнічній спільноті відводилося своє, віками закріплене, місце, або ж лише за умови завершення фази національної консолідації етнічної більшості, виникнення розвинутої сучасної національної держави, з якою ідентифікує себе більшість, тобто після переходу даної країни до постіндустріального чи постмодерного суспільства, достатньо сильного та гнучкого, щоб цінувати й користуватися благами культурної гетерогенності» .

Іншими словами, для запровадження політики мультикультурності країна має ввійти спершу у фазу «розвинутої сучасної національної держави» й постіндустріального суспільства, яке буде здатне забезпечити високий рівень життя і соціального добробуту. Водночас за умов падіння ресурсної бази (з чим ми зіткнулися нині) будь-які кроки в бік мультикультурності призведуть до ризику появи вогнищ сепаратизму. Мультикультурність, яка вже стала загрозою навіть для Німеччини, Франції та Великобританії, може стати реальною небезпекою для України, оскільки, як стверджує академічна наука, «найбільш важкими і небезпечними своїми конфліктами, загрозами масових зіткнень, кровопролиттям виявляються не ранні, а середні періоди процесів модернізації – фази завершення інституціалізації національної культури» .

Отже сама логіка подій спонукає нас до визначення тих меж толерантності, які забезпечують права людини на самозбереження, ґарантують її права на вільні судження й діяння до тих пір, доки вони не становлять небезпеки для держави. У такій системі координат проблема ідентичності перемежовується з проблемою суспільної безпеки, що, на нашу думку, сьогодні вкрай важливо для України. А це вимагає від нас активної громадянської позиції. І тут термін «толерантність» хоча й використовується здебільшого як синонім «терпимості», набуває вже нового змісту: під ним ми розуміємо активну соціальну поведінку, до якої сучасна людина має прийти добровільно та свідомо.

 

 

Для досягнення атмосфери толерантності та порозуміння серед мільйонів українських громадян, як ніколи актуальним є розв’язання проблеми са- моідентифікації України у всесвіті сучасного міжнародного співтовариства. Ідеться про з’ясування рушійних сил нинішнього світового процесу та головних трендів сучасності, формування суспільства соціальної згуртованості, в якому політика подолання бідності, корупції та дефіциту демократії визначається провідною сферою відповідальності з боку держави. Цей шлях пройшла повоєнна Європа, забезпечивши тим самим надійне підґрунтя пониження рівня ксенофобії та утвердження толерантності. Як це трактується в оновленій Європейській соціальній хартії (1999 р.), соціальна згуртованість, консолідація розглядаються насамперед як здатність суспільства забезпечити рівний доступ людей до прав і ресурсів. А вже на цій основі держава має влаштовувати добробут усіх своїх членів, мінімізуючи диспропорції в розвитку та уникаючи марґіналізації людей.

До того ж правлячі кола України мають чітко визначити спільну національну мету, яка консолідувала б суспільство. Одне з головних питань – освіта та інновації. Зокрема в «Білій книзі» Ради Європи (2008 р.) зазначено важливість двох сторін освітнього процесу. Перша вимога – різнобічна професійна підготовка підростаючого покоління. Друга, не менш важлива, – «громадянське, історичне,