Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА

 

Куценко Леонід Васильович

 

УДК 82. 091 – Маланюк К 95

 

 

10. 01. 01 – українська література

 

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

 

Львів – 2002

 

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка.

Офіційні опоненти: Ткачук Микола Платонович, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.

Астаф’єв Олександр Григорович, доктор філологічних наук, професор кафедри теорії літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Сеник Любомир Тадейович, доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’якевича.

 

Актуальність дослідження. В українській культурологічній моделі світу постать Євгена Маланюка засвідчила дивовижну життєздатність українського духу, потужність кореневої системи національного осердя. У ситуації століттями існуючої загрози духовного і фізичного винищення українського народу опозиційно-оптимістичний голос поета утримував життєтворчу енергію нації на її вершинних регістрах, постійно залишаючи не втраченій українській людині потенцію руху до духовної досконалості.

Обравши дорогу вічного протистояння болючим життєвим обставинам, Євген Маланюк потвердив істину, що “доля людини є образом долі Батьківщини” (Євген Сверстюк). Сьогодні маємо змогу дослідити феномен Євгена Маланюка, письменника і громадянина.

Дебютувавши майже одночасно як поет, публіцист, есеїст та літературний критик ще у таборах інтернованих вояків армій УНР у Польщі, Євген Маланюк відразу ж заявив себе як провідна постать в українській літературі. Обравши Слово єдиним знаряддям служіння своїй Батьківщині, він не зрадив тому вибору до останнього дня, ставши “одним з найталановитіших і найяскравіших в усій нашій літературі ХХ століття”  письменників.

З перших публікацій, з першої поетичної збірки його творчість стала об’єктом прискіпливої уваги літературної критики. То ж не дивно, що маємо одну із найбільших бібліографій діаспорних видань, присвячених Є. Маланюкові. Йдеться про праці Ю. Липи, Д. Донцова, С. Гординського, В. Державина, Є. -Ю. Пеленського, Ю. Клена, М. Мухина, Ю. Русова, Ю. Шевельова, Ю. Лавріненка, Б. Кравціва, Б. Бойчука, О. Тарнавського та інших. Перу канадської дослідниці Ю. Войчишин належить перший літературний портрет письменника “Ярий крик і біль тужавий. Поетична особистість Євгена Маланюка” (1993).

Статтею словацького вченого-українознавця М. Неврлого “Воскресіння” (1989), потужно заявило себе маланюкознавство в Україні. Маємо вже кілька дисертаційних досліджень, понад триста публікацій, присвячених творчому доробку митця. Помітний внесок у вивчення спадщини письменника-вигнанця зробили Т. Салига, М. Неврлий, Г. Сивокінь, Н. Лисенко, М. Ільницький, Ю. Ковалів, О. Астаф’єв та інші.

Отже, напрацювання вчених діаспори та України дають право стверджувати, що маланюкознавство як сегмент вітчизняної літературознавчої науки відбулося й перебуває в постійному русі. Водночас не йдеться про вичерпаність процесу пізнання багатообдарованої особистості митця, скоріше – про створення умов для підготовки ґрунтовних студій над творчістю та життєписом письменника. Проблем же в їх осмисленні є ще чимало. Одна з найпосутніших та, про яку писав свого часу ще сам Маланюк у статтях, присвячених Шевченкові: “Хотілося б звернути увагу на одну проблему, яку наше Шевченкознавство ще не поставило виразно і на повний зріст. Це – проблема Шевченкової особистости... Шевченкознавство наше, скероване переважно на певні формальні цілі – стиль, тематика, філософічні основи, історичне оточення, окремі комплекси ідей і т. д. – мало зупинялося на змісті самої особистості поета” . Актуальність цієї думки, висловленої понад півстоліття тому, ще нагальніше звучить сьогодні. Зумовлено це кількома причинами.

Перша з них викликана модерністськими пошуками, наприклад, структуралізмом, що заявляв про “смерть автора”, про необхідність дослідникам абстрагуватися від творця. Натомість Є. Маланюк, полемізуючи свого часу з “формальною методою”, у статті “Поезія і вірші” (1936) бунтував проти “гіпнозу безличної абстракції”, проти “оперування в сфері творчості лише хірургічними приладами формальної аналізи”, що їх розтин “часто-густо виконує ніж коновала”. Він закликав відчути твір “не формально, а безпосередньо-емоційно”, відчути “живий організм”  твору, його значення в літературі і в творчості поета.

Закономірне прагнення української літератури вирватися із десятиліттями нав’язуваної мистецтву штучної системи мислення, відмежуватися від ідеологічних догм, нерідко призводить до ігнорування думки, сформульованої ще Д. Чижевським: “Літературна теорія – не єдина сила, що визначає собою літературу певної епохи. Літературна практика залежить і від ідеології свого часу, і від соціальної структури суспільства” . Наслідок – послаблення інтересу до особи письменника, його художнього світу, часопросторових координат його творчості, до соціальності твореного письменником світу. Похвальне ж прагнення деідеологізації літератури нерідко обертається ігноруванням ідеології навіть там, де вона є. Творчість же Є. Маланюка вибудовувалася на ідеології націєтворення. Світогляд Маланюка-громадянина потужно віддзеркалився в його творчості. “В мистецтві, – розмірковував з цього приводу письменник на сторінках свого нотатника 1954 року, – як правило, існує трагічна рівновага поміж життям і творчістю: за справжній твір мистецтва – митець мусить заплатити еквівалєнтом свого життя. Дуже клясично висловив десь цей закон Шіллєр:

Was unsterblich im Gesang, soll leben

Muss im Leben unvergehen.

І щоб там не балакали легкодухі